Дашівчани

         
Уманський Олександр Тарасович
(Спогади доньки Сергієнко Валентини Олександрівни)


     Уманський О.Т. народився 17 червня 1919 року в селі Кантелина Дашівського району в селянській сім'ї.
     Після закінчення семирічки навчався у Вороновицькому сільськогосподарському технікумі, а потім у Харківському артилерійському училищі.
     У вересні 1941 року, по закінченні навчання, лейтенант артилерист уже не зміг потрапити на своє місце призначення, тому що більша частина України була вже окупована німецькими фашистами.

     У кінці вересня цього ж 1941 року батько знесилений та контужений потрапив і вороже оточення. Та не скорився такій долі і з неймовірними труднощами вирвався з ворожого котла.
     Через деякий час батько, з ризиком для життя, зумів дістатися в своє рідне село. Вінниччина на той час була окупована. А , невдовзі, зв'язався з підпільниками, потім був партизанський загін "За Батьківщину" (Шабелянський ліс). Згодом батько став заступником командира загону Рибаченка.
     Уманський О.Т. виявляв в партизанських операціях сміливість, мужність, винахідливість. Батько мав багато нагород, в тому числі й Орден Бойового Червоного Прапора.
(Група учасників зведеної диверсійної групи партизанського
загону "За Батьківщину". Справа наліво: Ф.І.Демчук,
В.І.Дерябін, О.Т.Уманський, І.С.Гоголь, В.І.Жиренков, 
Г.Т.Микитюк, Т.М.Косов. Дашів, 1945 рік)
      Після закінчення війни 6 років працював в Одеській області (тоді Ізмаїльська) агрономом та директором радгоспу.
      З 1951 по 1960 роки працював головою, а потім агрономом в колгоспі імені Жовтневої революції в селі Леухи Дашівського району. Він був хорошим спеціалістом і хорошою людиною. Багато людей з повагою і любов'ю згадують про нього (навіть десятиліттями після його смерті).
     З розповідей пам'ятаю такий випадок: одна жінка - колгоспниця в люту зиму змушена була потай взяти в'язку соломи на полі (нічим було топити). Випадково батько це побачив, але не став вичитувати жінці (вона ще ж дуже була налякана, бо за таке судили), а сам підвіз ту в'язку до її хати. На другий день він відправив їй додому цілий віз соломи. Ця проста бідна жінка все життя дякувала батькові за таку чуйність і доброту. Роками в хаті цієї жінки на стіні висіла вирізка з районної газети, де був портрет Олександра Тарасовича.
     Або ще: молодий хлопець працював у колгоспі фуражиром. Батько посприяв його направленню на курси трактористів. Цей чоловік через десятки років із вдячністю згадував про це, говорив, що О.Т.Уманський вивів його в люди. Кожного року він відвідував його могилу.
     Дружина Олександра Тарасовича Уманська Наталя Терентіївна, працювала в Леухівській середній школі учителем мови та літератури. Під час Другої Світової війни була зв'язковою у цьому ж партизанському загоні "За Батьківщину". Також мала нагороди.
     У сім'ї народилося 5 дітей: Ніна, Ольга, Катерина, Валентина, Володимир. ( фото сім'ї : Леухи 1960р.)
                                                          Батько помер зовсім молодим (41 років) 12 серпня 1960 року. Час, проведений в партизанському загоні, дав себе взнаки. Батько довго зворів.
      Пройшли роки, Діти виросли. В Олександра Тарасовича народилося 5 внуків, 11 правнуків і 2 праправнуки.
     Один із внуків (Саша Сокіл), коли йому було 12 років, написав вірша про свого дідуся "Портрет". Вірш "Каска" написав двоюрідний внук батька Саша Зведенюк. До речі, батько також писав вірші:
               
         Лісова калина
Хто сказав, що ми невільники війни,
Що ми здатні тільки воювати?
Хто сказав, що ми не любим красоти
Що тільки вміємо боротись і вмирати?

Хто сказав, що серця в нас зачерствіли,
Що борючись, не вміємо любить?
Хто сказав, що почуття в нас оніміли,
Що не вміємо кохання цінувать?

Хай скаже калина - лісна наша радість,
Що ми не забули сміятись, любить.
Хай скаже калина про мудрість і гордість
Про тих, чий шепіт гарячий до неї летить,

про те, як народ наш не терпить сваволі
Чужинців поганих із новим порядком.
Про те, що народ наш не буде в неволі
І будуть прокляті тікать без оглядки.

Лсова калина може передати
Усюди, куди пилок її долетить,
Що німцям - фашистам у нас добра не знати,
Від кари народу їм не вберегтись.

Любили калину усі партизани,
Казали їй: "Ми вміємо й будемо ворога бить,
Щоб іншим подібним вони заказали,
Про те, що народ наш не можна зломить.

Лісова калина розправляє віти,
Вона рада людям в щасті помогти.
Буває в любові дорослі, як діти,
А калина просить любов берегти.
20.06.1943 р.         Уманський О.Т.




Іван Федоренко (дашівчанин) - полковник Кальницького полку.

Полк існував з  центрами у Кальнику 1648—1653, 1667—1678 роках .Іван Федоренко очолював полк  з 1649–1650,в  1654, у 1653–54 рр. він був наказним полковником) . Кількісний склад Кальницького полку,очолюваного Іваном Федоренком, занесений у Реєстр 1649 р. . Він складався з 19 сотень, в яких була різна кількість козаків: Кальницька сотня [сотник Курило Волошин. Вона розміщувалася у м. Кальнику, [також с. Василівці і Красненькому] – 198 козаків [також із Содорівки [Тодорівки] – 11],Дашівська сотня[сотник Гришко Сурмач] – 40 козаків,Іллінецька [Іван Туровець] – 49 козаків,Липовецька [Онисько] – 100 козаків, Бабинська [Ігнат] – 100 козаків,Балабанівська [Олексій] – 51 козак,Животівська [Логвин] – 131 козак, Борщагівська [Крисько] – 147, Тетіївська [Фесько Фенченко] – 79, Погребищенська [Федір Григоревич] – 174, ,  , Кунянська [Іляш Радуленко] – 77, Рахнівська [Павло Курбала] – 34, Терлицька [Василь Варениця] – 100, , Жорницька [Мартин] – 71, Ометинська [Сергій Кгресько] – 30, , Прилуцька [Василь Антонен - ко] – 100, Вінницька [Ярема Урошович] – 296, Немирівська [Лаврін Кгерелуха] – 214, Вороновицька [Семен, Сава, Лахно] – 59. Всього нараховувалося в цей час у полку 1976 козаків





            Василь Химерик – соратник і однопартієць першого Президента України, а пізніше – заступник Симона Петлюри по Київській губернській управі.

Історія національного державотворення свідчить,що кожного разу,коли українці намагались вистояти свою незалежність,гнобителі називали їх по різному «мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці»,стирали імена патріотів із пам’яті нащадків,очорнювали їх, знищували. Одним із таких героїв Василь  Феодосійович Химерик - наш земляк, борець за незалежність,член Української Центральної Ради. Його життя та біографія до нашого часу має ще багато білих плям.

У  лютому 1917 р. після демократичної революції та фактично розпаду Російської імперії,Микола ІІ зрікається престолу. У Петербурзі формується російський Тимчасовий уряд. Ці події голосним відлунням відобразились і в Україні. Українці формують власний орган управління - Українську Центральну Раду,яку очолив М.Грушевський (обрали заочно),його заступники – Ф.Крижанівський і Д. Дорошенко та  ін. І ось в архівних документах  виявилося, що членом цього органу був і дашівчанин Василь Химерик – соратник і однопартієць першого Президента України, а пізніше – заступник Симона Петлюри по Київській губернській управі.

Химерик Василь Феодосійович  народився 4 (16) квітня 1892 року в             с. Польове Липовецького повіту (нині смт. Дашів  Гайсинського району). Був охрещений  в Онуфріївській церкві . Василь з’явився на світ у багатодітній сім’ї малоземельних селян Феодосія і Соломії Химериків. Його численні родичі вибивалися із селянського стану то в учителі, то у волосні писарі, то в ремісники. Та найбільшу кар’єру судилося зробити Василю. Навчався в  Київській духовній семінарії, з 4-го класу перевівся на юридичний факультет Варшавського університету. З 1915 р. працював помічником адвоката у Новій Ушиці Подільської губернії. 5 вересня цього ж року  призваний до армії, однак 15 квітня 1916 року звільнений за станом здоров’я (мав сильну близорукість). Виступав за вільний розвиток України та її мови, з 1917 року – член Української партії соціалістів-революціонерів.

 

В цей час у Липовці відбулись назвичайні повітові земські збори. Згідно вказівкам Української Центральної Ради  потрібно було сформувати нові  органи керівництва. Натомість голова управи А. В. Тимофієвич послав лише до Києва вітальну телеграмму та ухилявся від своїх обов’зків і в приватних розмовах з місцевим населенням, головним чином з селянами, «проводив антиукраїнську  політику» . Тому у справу довелося втрутитися Київському губернському виконавчому комітету – послати солдат для арешту «заколотника» та організувати  демократичні вибори.

Несподівано на виборах перемогу здобув кандидат з Дашівської волості 26-річний В. Ф. Химерик. На той час Василь уже був визнаним народним лідером і разом з Ананієм Ковганом представляв Липовецький повіт на І Всеукраїнському селянському з’їзді 10–16 червня 1917 року. Наших земляків за 64–65 номерами обрали в 133 члени ЦК Селянської спілки, що повним складом влилася до Центральної Ради. В. Химерик 28 червня 1917 р.  навіть став членом комісії по розробці проекту статуту автономії України . У протоколі засідання при обговоренні резолюції «Про негайні заходи в земельній справі» зберігся цікавий виступ Василя Химерика під час принципової суперечки про самостійність та автономію. Український есер Аркадій Степаненко закликав відізвати делегатів-українців із Всеросійського селянського з’їзду, довести до кінця формування армії, проголосити український народ господарем своєї землі, а Центральну Раду – тимчасовим українським урядом. Як відомо, М. С. Грушевський на той час займав  позицію щодо автономії. А тоді лише представник Липовецького повіту В. Ф. Химерик підтримав А. Степаненка, «який, між іншим, звернув увагу на польську небезпеку, на можливий поділ України між Росією та Польщею. Грушевський, Ковалевський та Стасюк відпекувались від самостійництва…» (цитата з протоколу). На жаль, дуже скоро час підтвердив правоту нашого земляка, і сам Михайло Грушевський, за деякими даними, мав намір висунути його в перші ряди керівної еліти незалежної України. Про це свідчить той факт, що в довгому «Списку №  українських партій ім’я Василя Химерика стояло п’ятим! Очолював список сам М.  Грушевський. У наступних виборах в списку він уже 4-й… А послужний пропис нашого земляка був чи не найдовшим: «4. Химерик Василь Тодосьович – член Української Центральної Ради, Голова Липовецької повітової народної управи, у с.-р., канд. від Липовецького повіту».

Наш герой також був в делегації Української Центральної Ради на чолі з В.Винниченком до Петрограда. Після відмови Тимчасового уряду  визнати автономію України,він сказав такі слова: «Відмова Тимчасового уряду є оповіщенням нам війни».

 

1917 р. був часом найбільшої популярності Василя Феодосійовича. Восени цього ж року В. Ф. Химерика послідовно обирають то у губернські земські гласні, то головою повітової шкільної ради, то в повітовий комітет допомоги скаліченим воякам, то в культурно-просвітницьку комісію, то в почесні мирові судді.

 Не раз Василь як політичний діяч безпосередньо звертається до народу. Так, в газеті «Липовецькі вісті» за 1 листопада 1917 року з’явилося підписане головою управи та її членами звернення «До населення Липовецького повіту од Липовецької повітової земської управи». Там вказувалося, що «земство – це народне самоврядування», обмальовувався катастрофічний фінансовий стан і закликалося негайно сплатити податки . Тим часом, поки йшла боротьба з економічними труднощами, до В.Химерика надійшло термінове повідомлення: «7 листопада Центральна Рада одноголосно проголосила універсалом Українську Народну Республіку, декретувавши перехід без викупу земель в розпорядження земельних комітетів і інше... Необхідно негайно приступити до закріплення нового ладу на місця».Василь Феодосійович, який діждався прогнозованої ним незалежності, вітав «перші народні збори, вказуючи, що вони являються завоюванням української  революції». Його довга промова переривалася криками «Слава!».

Незабаром на виборах до Установчих зборів 26–28 листопада тріумфально пройшов український список № 1, де п’ятим стояло ім’я представника з Дашева. Та попереду була ще довга боротьба. В інтернеті можна зустріти твердження про обіймання В. Химериком посади голови і міської управи. Насправді ж на нього покладалися обов’язки повітового комісара.

Востаннє ім’я нашого героя зустрічається у телеграмі 21 квітня 1918 року, надісланій губкомісаром у Липовецьку народну управу. В ній Василю Феодосійовичу повідомляється про призначення в повіт нового районного комісара – Савицького. Але він, не встиг взяти владу до своїх рук, бо через тиждень німецькі окупанти розпустили Центральну Раду. Гетьманський режим прислав нового старосту Носенка. А Василь Химерик в кінці квітня 1918 року став членом Київської губернської народної управи і заступником її голови, яким був Симон Петлюра. Завідував відділами благочиння, юридичним та типографією. Врешті, 27 липня 1918 р. заарештований разом з С. Петлюрою і до падіння гетьманату утримувався в Лук’янівській в’язниці Києва.

 З грудня 1918-го до квітня 1919-го знову працював у Київській губернській народній управі: завідував шкільним і приютським відділами та типографією Яким палким патріотом України був наш герой, показують спогади активного учасника визвольних змагань Леоніда Романюка. В його некролозі читаємо: «У 1912 році був у Новій Ушиці молодий адвокат Василь Химерик, що ввесь час говорив українською мовою, переконував Павла Романюка в його домі, що треба «цілковито відкинути в приватному житті російську мову, вживаючи її хіба лише там, де цього вимагає закон». Тоді Леонід був гімназистом, а у 1919 році – хорунжим гарматної бригади. І ось одного разу на фронті він зустрів чоловіка у селянській свитці, який перейшов бойову совєтсько-українську лінію. Він діставався до українського штабу як делегат повстанської армії отамана Тютюнника. Це був Василь Химерик. Ось такий важливий штрих до біографії учасника українських визвольних змагань. Сам В. Ф. Химерик на допитах в сталінських застінках розповів, що таки дійшов до свого давнього знайомого С. Петлюри в Кам’янець-Подільський та інформував про підготовку повстання в більшовицькому та денікінському тилах.

Після встановлення радянської влади з 1919 по 1922 роки працював редактором у видавництвах «Основа» та «Книгоспілка». В 1922 році поступив на службу технічним завідуючим в акціонерне товариство «Село-Книга». В 1923 завідував книжним магазином, з травня 1925-го – випусковий коректор в Київському відділенні Державного видавництва України. З 1917 по 1930 рік опублікував ряд дитячих книг під псевдонімом В. Тодосів.

 У 1925–1930 роках редагував «Науковi записки сільскосподарського iнституту» та інші видання. В 1922 році, вийшовши із партії українських есерів, прийняв сан православного священика автокефальної церкви, але не поривав з українськими патріотами.

А далі розпочинається смуга переслідувань, в результаті якої Василя Химерика висилають за межі України. Перший раз його арештовують у жовтні 1930 р. в Києві за контрреволюційну агітацію, але в березні наступного року звільняють. Вдруге арештований у травні 1931 р. в Бєлгороді і засуджений в Україні по справі підпільної повстанської організації на 3 роки. Працював у Біломор-Балтійському таборі відразу на кількох посадах при типографії: старшого коректора, нормувальника, калькулятора і зав. техчастиною. За ударну працю звільнений достроково Після звільнення опинився на Донбасі, де давно корені пустив близький родич Іван Химерик, який займався столярським ремеслом .Крім того, зустрів там земляка із Польового свого шурина Івана Калишевського, якого потім звинуватили у створенні підпільної збройної організації. Звичайно ж, НКВС приплела до справи обох вихідців з цього села на Вінниччині.

 У листопаді 1937 учитель Василь Химерик заарештований Маріупольським відділом НКВС. За матеріалами кримінальної справи 27787-ПФ (яка нині недоступна через військові дії на Донбасі), звинувачений по статтях 54–10, 54–11 КК УРСР «як особа, що активно займалася контрреволюційною пропагандою, мала націоналістичні погляди, заявлявша, що боротьба з Радянською владою не припиняється і продовжує існувати контрреволюційне підпілля». На основі цих неконкретних пунктів згодом розстріляний 9 грудня 1937-го. Та зберігся протокол допиту за 4 січня 1938-го, що свідчить про ще 2 місяці мук у сталінських застінках. Можливо, його розстріляли 15 квітня 1938 року разом з усіма учасниками сфабрикованої справи (всього 17 чоловік).

В Дашеві до недавніх пір про земляка майже нічого не знали,хоча прізвище Химериків поширене. У тридцятих роках Вінницьке відділення ДПУ спробувало знайти сліди В. Ф. Химерика, але  лише склало список носіїв 30 цього прізвища і безпомічно повторило версію: «В Центральній Раді членом був у Києві, но де зараз, невідомо, ходять чутки, що вислано до Сибіру».

На жаль, досі  В.Химерик не реабілітований. У списку реабілітованих по Вінницькій області лише значиться батьків свояк Аркадій Якович Химерик, 1888 року народження, якого Василь влаштував у свій час в повітову земельну управу. Аркадій двічі арештовувався (22 квітня 1932 і 27 та на початку 1933 року), і врешті 27 березня 1933-го його засудили до 3-х років виправно-трудових таборів. Реабілітований  лише 29 вересня 1989 року .

Український національно-визвольний рух 1917-21 рр. став важливим етапом формування української політичної нації і боротьби за відродження державності протягом усього ХХ ст. Як  і в 1917-1921 рр. українці сьогодні захищають незалежність та територіальну цілісність України .І ціна нашої свободи надто висока!Минають роки,століття та пам'ять про українських героїв не згине повік,вона буде вічною. Слава Україні!Героям слава!

 

                        Урочисте оголошення Універсалу на Софійському майдані у Києві   червень 1917 р.

                      З матеріалів  газети "Трибуна праці" від 6 квітня 2023р. стаття "Невідоме про відомий Дашівський край" автор- Поліщук Катерина Олександрівна.



"В пам'ять про дідуся"

(До 70-річчя Перемоги)
В 2015 році 9- го травня  буде відзначатися 70-та річниця Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Наші діди та прадіди пройшли нелегкий шлях до Перемоги, заради нашого щасливого майбутнього.
    В пам'ять про героїв  я, хочу розповісти про свого родича Красноштана Андрія Івановича, який приймав участь  у Великій Вітчизняній війні.
Красноштан Андрій Іванович, 30.02.1924 року народження,  народився та проживав в селищі Дашів, по вул. Богдана Хмельницького. Навчався в початковій школі с. Польве , ( раніше Дашів був поділений на Новий Дашів, Старий Дашів та Польве ). Закінчив 5 класів у 1937 році.  Потім здобув професію ливарника, та працював у Дашівському ремонтно – механічному заводі. Коли розпочалася війна Андрій Іванович проживав та працював на окупованій території до березня 1944 року.



   16  березня 1944 року був призваний до армії та прийняв присягу на вірність Батьківщини в 169 Західному стрілецькому полку, та до квітня 1944 року проходив службу у цьому полку був автоматником.
    З 20.03.1944 – 9 травня 1945 року - на фронтах війни.
    З квітня 1944 – грудень 1946,служив в 400 артилерійському  полку  - телефоніст.
   А з грудня 1946 – березень 1947 року, був направлений у 106 загін польового зв’язку та був радіотелеграфістом.  Нагороджений медаллю « За відвагу ».


   Пройшовши нелегкий шлях війни Андрія Івановича демобілізували 05.08.1947 року. Повернувшись додому дідусь працював у рідному ремонтно – механічному заваді.

 Проходять роки, але пам'ять залишає спогади про ті трагічні події. Ніхто навіть і не міг допустити думку,  що пройде 70 років і в нашій ненці Україні розпочнеться знову війна, війна між двома братніми народами, народами які пліч- о-пліч відвоювали у 1945 році нам свободу.
   Сьогодні святий обовязок захисника вітчизни в зоні АТО виконує онук Андрія Івановича , Луценко Андрій Володимирович


Повертайся живим Андрію!
  
   9 травня в День Перемоги  ми згадує всі хто віддав своє життя за нас, і так хочеться почути і ім’я дідуся біля Обеліска слави у нас в Дашеві.
   Вічна пам'ять і слава захисникам-героям!

Позиченюк Марина,
учениця 9-А класу
Дашівської ЗОШ І-ІІІ ст.



Рід Баранців.


( Дерево роду Баранців на святі Незалежності України
в м.Іллінці, 2013 рік)

Родинні звязки поєднують нас  сьогодні в одну звичайну, але велику українську родину – Баранців. Історичні коріння нашої родини проростають з далекого минулого, а гілки родинного дерева несуть її розвиток та продовження в майбутнє.
   Колиска родини – це селище Дашів., а саме Старий Дашів.
   Вивчаючи історію рідного краю, Дашева, на основі історичних даних опитування і спогадів пращурів, із спогадів батьків встановлено перші відомості про рід Баранців з 1649 року, коли Кальницьким полковником стає сотник Дашівської сотні Федоренко, в його сотні значився Баранець, далі прослідковується продовження роду в особах батька, діда і прадіда Баранця Назарія, який є одним із засновників нашого роду в сьомому поколінні.
   Багато великих родин прослідковується в Дашеві, які мають в своїй назві історичні коріння, саме більш вірогідно, що самі ранні наші предки заселяючи Старий Дашів, займалися вівчарством, тому одержали прізвище – Баранців, рід , незважаючи на важкі роки, злиденне життя, голод та війни множився і розвивався…
   Пращури в особах прадідів Назарія та Макара , дідів Данила і Платона займались вирощуванням хліба, скотарством та мілким ремеслом були дуже працьовитими людьми, любили спілкування, до них звертались люди, адже, як прадід Макар так і Назарій були чоботарями, родина відзначалася надзвичайною гостинністю, це передалося і наступним поколінням.
   Святими і дорогими в житті сьогоднішнього покоління, які уже також стали дідусем та бабусею були і залишилися в пам’яті батьки: Сергій, Данило, Іван, Микола. Це вони вчили нас першим трудовим навикам, прищепляли любов до праці, поваги до старших. Нелегке життя та тяжкі роки припали на їх долю: Баранець Сергій все життя віддав Донбасу, нелегкої праці коваля, Баранець Данило – людина великої душі і щедрості, воював в кавалерії Будьоного, працював на відповідальних постах у Вінниці, врятував в період голодовки сім’ю від винищення. Баранець Іван унаслідував від батьків спеціальність чоботаря, шив славне взуття, дав родині чотирьох хлопців. Баранець Микола надзвичайно працьовитий, все життя віддав праці звязківця, щедра людина, умів робити все, навіть гарно куховарити.
   Життя родини починається з матері. Вона берегиня роду несе у світ життя, красу і турботу виховуючи дітей, даруючи рідним і близьким чуйність, доброту і лагідність. Наші матері були і є головною людиною в житті кожного із нас – їх самопожертва, терпеливість, стійкість викликає захоплення і особливо ціниться зараз, коли їх уже немає серед нас, але любов наша, почуття боргу та вини ми зобов’язані залишити нашим дітям , онукам і правнукам.
   Наша бабуся Сокуренко Ярина велика трудівниця, виростила трьох дочок, віддала життя колгоспу, була велика майстриня по виготовленню різних кошиків. Її продукцією користувалися Вінницька, Черкаська та Київська області.
   Надзвичайно добрим словом хочеться згадати сьогодні тітку Наталку, тітку Лізу, тітку Ліду, вони були надзвичайно добрими, щирими, гостинними, роботящими.
   Наші мами: Ліза, Антося, Аня, Ялосовета дали нам життя, виростили, вивели в люди.
   Особливу шану сьогодні ми висловлюємо членам нашої родини: мужнім чоловікам, які захищали нашу Батьківщину від ворогів, несли службу в рядах Радянської Армії і Армії України. Більше 10 воїнів із нашої родини поклали свої голови за визволення Батьківщини і братерських держав, їхні імена щорічно називають на мітингу в Дашеві в честь Перемоги.
   Особливо памятаємо ми подвиг Красноштана Петра Кузьмича, Красноштана Афанасія Кузьмича, Баранця Данила, Хорунжих, Кушицького Григорія Івановича, Войченка Володимира Петровича.
   Незабутні нам імена наших дорогих братів і сестер, які рано пішли з життя, але залишили в родині добру пам’ять, це воїн-афганець Баранець Віктор Іванович, який мав численні нагороди, а також поранення в Афганській війні, Це Короленко Анатолій Васильович – інвалід війни, тяжко травмований на снарядом в період війни, немає серед нас Юрія Даниловича, Олени Данилівни, Євгенії Василівни.

   Особливо гордий наш рід за сьогоднішнє покоління, яке ростимо для майбутнього, для нашої неньки України.
  Тепер в його рядах знайдемо будь-якої справи фахівців. Трудолюбивий наш рід – різні фахи засвоїли члени родини, більше як по 25 спеціальностях( працюють у нас хлібороби і механізатори, водії, медсестри, вихователі, вчителі, інженери, програмісти, лікарі, працівники МВД і Армії, державні службовці, професійні рибалки, психолог, юрист, бувалі моряки, капітани далекого плавання, швеї  і конструктори).
   Більше 60% носять звання «Ветеран праці», є у нас трудівники з урядовими нагородами та почесними званнями (Баранець В.І., Баранець П.С., Баранець Д.М., Баранець А.М….)
   Родину нашу прикрасили дорогі нам люди, які влилися до нас із інших родин, це наші дружини, чоловіки, зяті та невістки, свати. Зараз це наша одна спільна родина, наші спільні діти і онуки – це наше сьогодення і майбутнє.
   Особливі почуття ніжності і любові сьогодні ми віддаємо нашому майбутньому – онучатам!
   Ми свято віримо, що вони виростуть гідними продовжувачами роду, хорошими людьми.
   18 травня 2013 року народився прямий продовжувач роду Баранців – Баранець Данило Володимирович, якого батьки, на радість всієї родини, назвали Данилом в честь прадіда.
                                                                                                             А.М.Баранець

   В липні 2010 року відбулася чудова родинна зустріч, на яку зїхались звідусіль.
Наступна зустріч планується на липень 2015 року, де презентуватиметься книга «Родина в виру історії і часу» Анатолія Миколайовича Баранця.
   В 2012 році матеріали родини Баранців (картина «Дерево роду» та стенд з історією роду) брали участь в обласному дослідницько-пошуковому конкурсі «Древо роду», де отримало нагороду Диплом та цінні подарунки.
   В серпні 2013 року матеріали брали участь у виставці родинних дерев в м.Іллінці (до Дня Незалежності України).


«Родинне вітання»
Пройдуть роки, минуть віки,
Родинне древо не зівяне,
Тож всі, хто з роду Баранців,
Маєм зробить, щоб рід наш цвів,
Не дай Бог буря над ним гряне.

Пройдуть роки, минуть віки,
Плин часу нам не зупинити,
Усім трудитися нам слід,
Аби продовжувать наш рід
І ласку в Бога заслужити.

Родино наша, в тебе свято,
Родинний дуб тут наш розцвів
Отож дозвольте привітати,
 Хто з роду древніх Баранців.

Корінням дерево родинне
Сягає глибини віків,
В козацькій сотні Дашівчанській
Було немало Баранців.

Вони на ворога ходили,
Не пасли задніх у бою
Батьківську землю боронили,
Як рідну матінку свою.

В родині вправні хлібороби
Здавна були й сьогодні теж,
Гостей хліб-сіллю зустрічали,
Гостинність їх не має меж.

Привчали козачат шаблюку,
Косу й плуга в руках тримать,
Та вправно ними володіти,
Щоб хліб ростить і відсіч дать.

Тож виростали козачата,
Як люди кажуть, мов з води,
Зростала множилась родина,
Гуртом боролась від біди.

 Зазнав наш рід голодомори,
Пізнав нашестя ворогів,
Стійко пережив всі бурі
Рід наших предків Баранців.

Із поля битв не повернулись,
 Немало з роду Баранців.
Віддаймо шану й помянімо
Полеглих у боях братів.

Пройшли роки, зажили рани,
Рід молодіти стрімко став,
Пішла в науку поросль юнна
Граніт науки рід долав.

Тепер в його рядах знайдемо
Любої справи фахівців:
Від інженера й офіцера,
До хлібороба й лікарів.

Давайте предків ми згадаєм
Хто зерна першим в землю вніс,
З котрого деревом родинним
Рід в землю Дашівщини вріс.

Ми предків всіх імен не знаєм,
Та кожен з нас скажімо їм,
Ми Вашу справу продовжуєм,
Клянемось іменем своїм.

            Григорій Денисюк
           Червень 2010 року.


Немає коментарів:

Дописати коментар