Дашів літературний

Наші автори:

(Читайте про них та їхні твори на сторінці)

 Всеукраїнський конкурс

"Мрії про Україну: дитячий погляд"
М.А.Гончаров
Фріда Шутман,
Пашківська Ніна Никифорівна
Красноштан Тетяна,

Задорожний Василь,

Денисюк Григорій Іванович.

Конкурс "Мрії про Україну: дитячий погляд":
Огороднік Катерина (переможець районного туру)

(учениця 9 класу Дашівської ЗОШ І-ІІІ ст)

"Мрії про Україну"

Я мрію про квітучу Україну,

Про цілісну і неподільну.

Я бачу так свою країну:

І Європейською і вільну.

І щоб я чула рідну мову:

В Криму, в Донецьку і у Львові,

Бо мова в нас одна єдина

Співуча, гарна, солов'їна.

Щоб люди жили у достатку,

Без жебраків і мали статки.

І щоб народ наш працьовитий

Був нагодований і ситий.

І щоб у мирній Україні

Сади цвіли, росли озимі,

Родились діти, підростали

І матері спокійно спали.

М.А.Гончаров

 Автор цієї книги пройшов в рядах 4-ї гвардійської Овручанської Червонопрапорної орденів Суворова та Богдана Хмельницького повітряно – десантної дивізії, що визволяла наше рідне містечко Дашів у 1944 році, з моменту її формування і до останнього дня війни командиром протитанкової гармати, комсоргом батальйона, полку. Він воював самовіданно і вміло, проявив себе здібним організатором комсомольської роботи в підрозділах в найскладніших умовах боїв. Його було поранено, нагороджено орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни, Червоної Зірки й іншими бойовими нагородами. І тим більшу зацікавленість викликає його книга, що включає достовірні факти і події. В книзі найбільш детально і цікаво описані саме ті епізоди, в яких приймав участь сам автор. До таких відносяться нариси: «На новгородській землі», «Комуністи, вперед!», «В тилу ворога», «З бойовим прапором дивізії» та ін.

Комуністи, вперед!

 

   Вперше з Олександром Федоровичем Володіним я зустрівся на початку травня 1943 року. Це було на Курській дузі. Капітан Володін прибув до нас замісником командира батальйону з політичних питань. Невеликого зросту, круглолиций, дуже рухливий і енергійний, з теплими блакитними очима, він випромінював, як кажуть, море симпатії.

   Я тоді був замісником командира роти ПТР з політичних питань, старшим сержантом. І, звичайно, зрадів зустрічі з досвідченим партійним працівником. Олександр Федорович в 1936 році, в розпал іспанських подій, був призваний в ряди Червоної Армії. В 1939 році він вже – член партії. Був політруком роти. Потім контузія. В дивізію прийшов прямо з госпіталю в лютому 1943 року. Кілька місяців знаходився при політичному відділі дивізії і весь час рвався в бойові частини, на передову.

   В червні 1943 року по рекомендації капітана Володіна мене було призначено комсоргом 1-го батальйону 15-го гвардійського полку і мені було присвоєно звання молодшого лейтенанта.

   Вітаючи з першим офіцерським званням, Володін сказав: «Впевнений, що високу довіру виправдаєш в боях. Гордись, що став політпрацівником. Благородна це професія – працювати з людьми». Надовго мені запам’ятались його слова.

   І віком, і військовим званням Олександр Федорович був старшим за багатьох з нас. Але у відношеннях з підлеглими він умів створити такі умови, що всі ми відчували себе рівними. Мабуть, однією із прекрасних його якостей була людяність. Він відчував органічну потребу постійно знаходитись серед людей, жити їх потребами і клопотами.

   Наш обнополчанин Микола Кирилович Барков, що служив в роки війни деякий час у політичному відділі дивізії разом з капітаном Володіним, багато доброго говорив про Олександра Федоровича. Його радували в ньому великі організаторські здібності, невичерпна енергія, потяг до людей.

   В бойових обставинах рідко використовувались масові форми політичної роботи. А ті, що проводились, більшою мірою носили динамічний характер. І це завжди враховував капітан Володін.

   Перед боєм він проходив по ротам і вів бесіду буквально з кожним солдатом, сержантом, офіцером. Його цікавило все: чи знають вони бойове завдання, чи підготовлена зброя до бою, чи достатньо боєприпасів, чи є у них НЗ (сухарі і консерви), чи відремонтовано взуття, чи читали вони свіжі газети та листівки, чи знають про події і успіхи наших військ на інших фронтах. Він умів гарячим словом запалити людей, залишити в їхніх серцях слід своєю душевністю, клопотом.

   «На війні – головне в політроботі. Це створює моральний дух і високий політичний настрой у воїнів», - сказав він одного разу.

   Мені не один раз доводилось бути свідком бойових епізодів з участю капітана Володіна.

   9 липня 1943 року в розпал кровопролитних боїв за станцію Попирі один з батальйонів 9-го гвардійського повітряно – десантного полку виявився відрізаним від своїх військ і розділеним на дві частини. Становище здавалось безвихідним. Люди бились і погибали як герої.

   На допомогу сусідам було кинуто наш батальйон. Першою пробитись до оточених було наказано роті капітана О.Вілісова. З цією ротою довелося йти у бій і мені, комсоргу батальйону. Наставляючи мене перед боєм, Володін сказав: «Пам’ятай, на тебе дивляться бійці”.

   Витягнувшись по одному вздовж залізниці, ми пройшли до станції. Рота розгорнула ряди для атаки. І зараз же залягла.

   Далі пробитися неможливо: ураганний вогонь прижимав до землі. Нас засипало осколками від мін та снарядів. Загинув командир роти капітан О.Вілісов. Тяжкі поранення отримали командири взводів. І тоді я взяв командування ротою на себе, підняв її в атаку, але вона захлинулася. Ворог відкрив біглий вогонь  із шестиствольних мінометів та великокаліберних кулеметів. Мене було поранено і командувати ротою я вже не міг.

   Через кілька хвилин я побачив, що розгорнулись для атаки друга та третя роти нашого батальйону. Попереду атакуючих йшов капітан Володін з автоматом в руках, без головного убору, з розщібненим коміром гімнастерки. Йшов він сміливо, відважно, без страху. Голосно  і владно прозвучала його команда: «За Батьківщину! Вперед!» Як один піднялися за цією командою бійці й першої роти, дружно стали в стрій атакуючих і разом з іншими ротами рішуче пішли назустріч наступаючій лаві ворога.

   До закінчення дня, коли стемніло і трохи стихли бої, мене відправили в госпіталь. Через місяць повернувся на передову і узнав, що О.Ф.Володіна перевели в політичний відділ дивізії на посаду старшого інструктора по організаційно – партійній роботі.

   Пройшло кілька місяців, і ми побачились з ним знову. Стояла весна 1944 року. Йшли бої за визволення Правобережної України. Капітан Володін по завданню начальника політичного відділу дивізії полковника П.Котова готовив тоді нашу групу, котра повинна була піти в тил до ворога для виконання важливого завдання командування.

   Він старанно перевіряв кожного з нас, вів бесіду з комуністами і комсомольцями, розповідав про особливості і труднощі майбутньої операції. Обіцяв провести до переднього краю, де на смузі дивізії було намічено перехід через лінію фронту.

   Це було вранці 12 березня 1944 року. А ввечері сталося непередбачуване. 15-ий полк вів в цей день бої на підступах до районного центру Вінницької області місту Старий Дашів. Капітан О.Володін знаходився до цього часу в полку й приймав особисту участь в боях.

   Зірвавши міст через річку Соб й зайнявши оборону на невеликій висоті, гітлерівці чинили лютий супротив. Тільки за один день вони 18 разів на цій дільниці контратакували підрозділи полку.

   Під час однієї з контратак було тяжко поранено замісника командира полку з політичних питань. Тоді капітан О.Володін, як представник політичного відділу дивізії, прийняв його обов’язки на себе.

   До того часу батальйони полку увірвались в місто. Зав’язались бої на його околицях. Але фашисти, підтягнувши резерви, перейшли у контрнаступ, спробували скинути бійців у річку. Попереду наступаючих  - танки й самохідні гармати. Вони вийшли поза домівок якось одразу, неочікувано. Це визвало деяке збентеження десантників. Тоді капітан О.Володін дав наказ: «Комуністи, вперед!» й першим з автоматом й протитанковою гранатою кинувся на ворога. Слідом за ним піднялися командири й політпрацівники, комуністи й комсомольці, всі бійці. З криком «ура!» вони рвонули в атаку.

   В цей самий момент замполіта і було вбито кулеметною чергою. Про це миттєво узнали бійці. По ланцюгу тривожно пронеслось: «Убито капітана Володіна, убито Володіна!» й одразу пролунала команда: « Гвардійці! Відомстимо за Володіна! В атаку, вперед!» Її подав політпрацівник старший лейтенант І.Антіпов. Він повів десантників в атаку.

   Капітана О.Ф.Володіна хоронили в центрі міста, на невеликій площі. Віддати останні почесті бойовому другу й товаришу прийшли всі бійці й командири полку.

    В цю ніч ми йшли у тил до ворога. Йшли й, тихо перемовляючись, згадували прекрасну людину, яка ще зранку так тепло виряджала нас, радила, як краще виконати поставлене завдання, згадували того, кого вже не було живого.

   Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року капітану О.Володіну посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Але і загинувши він живе серед нас. Його іменем названо школу в Первомайському районі Костромської, піонерську дружину, теплохід на Волзі.

   29 квітня 1974 року був пам’ятним днем в житті піонерської дружини і комсомольської організації Певомайської школи імені Героя Радянського Союзу А.Ф Володіна. В середині дня до причалу в Первомайську вперше пришвартувався теплохід «Герой Радянського Союзу О.Ф.Володін», що прибув спеціально для зустрічі з учнями школи.

   Кращі піонерські загони дружини імені Героя Радянського Союзу О.Ф.Володіна під звуки піонерської сурми і барабанів відправились для зустрічі з командою теплоходу. Піонерів тепло зустрів капітан – механік О.Ф.Каюкін й інші члени команди. З великою цікавістю діти знайомились з життям, справами команди і самим теплоходом, потім запросили членів команди до себе. Гості відвідали «Кімнату бойової слави» школи і ленінську кімнату. Потім всі учні вийшли на беріг для святкових проводів теплоходу. В цей пам’ятний день було закладено початок дружби первомайських школярів з трудовим колективом теплоходу «Герой Радянського Союзу О.Ф.Володін».

   Олександр Федорович Володін загинув смертю героя. Все його життя і всі його сили було віддано найпрекраснішому в світі – боротьбі за визволення людства.

Слава про нього не згасне в віках. Подвиг його буде завжди чудовим прикладом вірного служіння Батьківщині.

                                                //Гончаров М.А. Голубая пехота. – Кишинев:                                                         «Картя Молдовеняска», 1979. – С.85 – 89.

Фріда Шутман

(52 роки, Ізраїль, Ашдод)

(Публікується мовою оригіналу)



Мои рассказы по воспоминаниям отца, Арона Шлёмовича Литвака (1923 - 2011), это лишь маленькая часть моей безмерной любви и благодарности ему за всё, что он сделал для меня. Мне стыдно и обидно, что я за тридцать лет жизни в Украине не побывала в Дашеве и Ильинцах, где мой отец провёл первые годы своей жизни. Поэтому мои рассказы представляют ещё и покаяние за то, что я не успела. Мир и счастье славному Дашеву! С любовью, Фрида Шутман, урождённая Литвак.

Калтэ васэр

ХОЧУ КУШАТЬ!
 Что сидит у меня в животе? Что все время просит есть? Я себя уже могу иногда уговорить, что я не голоден. Но, что же у меня внутри? Это оно все время твердит: ,,Хочу кушать, хочу кушать...,, Вот зануда, где я возьму столько еды? Я же худой, даже тощий, а это, что сидит внутри меня, наверное, размером со слона.

,, АИДИШЕ МАМЭ,,
 Вообще, нас в семье восемь голодных ртов: Хайка, я (Арчик), Юдка, Зузик, Ева, Лиза, Маня и Лейзер. Все худые, а аппетиты у всех большие.
 Наша мама Фрейда настоящая волшебница. В доме часто не хватает продуктов, а она все-таки умудряется так вкусно готовить. Наверное, это только настоящая ,,аидише маме,, так умеет варить. Мы всегда с нетерпением ждем семейного обеда. Не думайте, что тогда на столе появляется больше еды, чем обычно. Нет, но мы как зачарованные, смотрим на большой тяжелый чугунный казан, который мама осторожно выбирает из печки и ставит посреди пустого деревянного стола. А вокруг стола сидят восемь детей, мал мала меньше, восемь пожирающих огнедышащий казан взглядов. Но, первым из него всегда пробует наш отец, Шлема, это святое. Лишь после него мы набрасываемся на еду с большими ложками, причем каждый ребенок норовит за раз зачерпнуть побольше горячей похлебки, а то, может, следующей ложки уже не достанется.
 Как часто я вспоминаю натруженные мамины руки...
 Ну вот, вроде-бы наелись. Да-нет, это только кажется. Скоро опять внутренний обжора начнет требовать: ,,Хочу кушать, хочу кушать...,,

БУРЯКИ
 Чем мы только не старались заглушить постоянное чувство голода; играми или купанием в реке Собь (притоке Буга), что протекала как раз посреди нашего местечка Дашев, что на Винничине, разделяя его на Старый и Новый.
 Иногда мы проказничали, но тоже с целью прокормиться. На край длинного шеста вбивали гвоздь и один за другим выуживали буряки (сахарную свеклу), насаживая их на гвоздь и сбрасывая на землю. Их везли на грузовиках-полуторках на переработку на ближайшие сахарные заводы, тогда их было несколько: Камнегорский, Ильинецкий, Дашевский и другие. Потом мы собирали эти буряки по дороге в мешки и несли домой.
 Обычно, такие буряки шли только на изготовление сахара, но, в голодные
30-ые годы ни с чем не считались, ели все подряд. Тогда люди пухли от голода.

МЕЛЬНИЦА
 Опасным способом добычи хлеба насущного, а, точнее, муки, было ее собирание между жерновами на большой мельнице. Наша знаменитая мельница находилась в Старом Дашеве. Крестьяне с соседних колхозов и деревень везли сюда зерно на обмолот. Когда они уезжали с обратно, на мельнице оставалось много мучной пыли. Вот ее-то с риском для жизни (жернова могли начать крутиться снова) мы с моей сестрой Хаей собирали и приносили маме. А она, как всегда, умудрялась из этой мучной пыли выпекать вкусный пахучий хлеб.

СОБЬ-КОРМИЛИЦА
 Собь постепенно обмелела. И вот, когда на Украине разразился голод в 1933-1935 годах, было решено открыть на речке запруду (плотину), чтобы выпустить воду дальше по реке. Это было весной и жители Дашева в течение суток с большим интересом наблюдали, как вода темной шелковистой косой падала с высоты тридцати метров вниз по реке, оставляя за собой лишь ил и водоросли. Вода ушла, но осталась на мели всякая речная живность. Голодные люди ходили с торбами и собирали рыбу: плотву, щуку, карася. В тине, в камнях, ближе к берегу прятались раки. Собирали их, варили и ели с огромным удовольствием. В песке оставалось много разных моллюсков, среди них запомнились беззубки (двустворчатые моллюски). В сытые годы ими кормили гусей.

МАКУХА
 Маслобойня в Старом Дашеве находилась в том же здании, где была и наша мельница. Там получали подсолнечное масло из знаменитых украинских черных семечек (семян подсолнуха). После того, как из пухлых, жирных семечек выдавливали золотистое масло, оставался жмых (его еще называли макухой). В нем попадались и целые нераздавленные семечки. Опять таки, в сытое время макуха шла на корм скоту. Но, в голодные годы моего детства из макухи варили вкусный суп.

,,КОМУ ХОЛОДНАЯ ВОДА?,,
 Дважды в неделю в Старом Дашеве были большие базары. Туда съезжались со своими товарами крестьяне со всех близлежащих сел. Товаров было много, а воды мало. Это особенно ощущалось летом, когда и без того жаркий воздух раскалялся в ходе горячих споров о ценах. Вот тогда-то и наступал звездный час нашего семейного кормильца, колодца. Вырыт этот глубокий колодец был давным-давно. Он был очень глубоким. Вода в нем круглый год оставалась свежей, холодной и прозрачной. Мы еще детьми ведрами носили воду на базар и продавали ее кружками. Целый базарный день среди общего шума и гама раздавались и наши тонкие голоса:"Калтэ васэр!"* (*"холодная вода" на идиш) ,,Кому холодная вода? Кому холодная вода?,, На спину мы вешали открытые котомки, туда нам бросали кто яблоко, кто картошку, кто горсть семечек... Людям очень пришлась по вкусу наша холодная вода. Крестьяне, бывало, говорили: ,,Це Шлемкины диты, бидным дитям треба кидать у торбу,, Так мы приносили ведра с водой по несколько раз в день, взамен унося домой полные торбы со всякой всячиной.

 * * *
 Мое далекое голодное детство. Тогда все время хотелось есть. Тогда было очень тяжело жить. Но, тогда мы еще все были вместе: мама, папа и нас восьмеро. Тогда еще не было войны, унесшей жизни моих дорогих родителей, шести братьев и сестер и мллионов других невинных людей...

 http://www.stihi.ru/2006/09/08-2168

Коньки

Зима 1937 года выдалась на редкость суровой. Мало того, что уже с 1933 года в украинских селах практически нечего было есть,так еще и холод добивал людей, замораживая до полного онемения.
 Но, как ни странно, для местных ребятишек наступила самая счастливая пора. Речка Собь замерзла и уныло-серая зимняя стужа уже не казалась такой противной. Зима как бы просила прощения за невольно принесеннные беспокойства (она, все-таки, была при исполнении), подарив задорной мелюзге целое поле чудес, превратив его в гигантский каток. Низкие температуры держались долго и лед был очень толстым и крепким. Дети, как всегда, хитрые на выдумку, научились прикреплять самодельные коньки к старым сапогам, ботинкам или валенкам с галошами. В то время для них купить коньки-снегурочки или гаги было пределом мечтаний.
 Как готовили самодельные коньки? Мальчишки брали кусок прямоугольной деревяшки по размеру подошвы. Срезали бока конусом, шлифовали битым стеклом. Затем они брали толстую железную проволоку и забивали ее вдоль деревяшки, предварительно сделав желобок, чтобы проволока не двигалась по сторонам. После этого юные изобретатели каленой в угле проволокой выжигали поперек дощечки впереди и сзади два отверстия и просовывали через них крепкую льняную веревку, чтобы завязать ботинок сверху.
 Детвора шумными стайками кружилась на льду, своим счастливым и беззаботным смехом заражая весельем все вокруг. Дети уже не видели старых, полуразрушенных домов на пригорке, деревьев с почерневшими голыми стволами, свинцово-мрачного неба. Они попадали в гости к самой Снежной Королеве, милостиво позволившей им порезвиться в своем северном царстве. Им совсем не было холодно, а, наоборот, они разогревались от быстрого скольжения, их щеки краснели, глаза блестели. Теперь они напоминали радостных Кая, Герду и других детей из волшебной сказки* Андерсена. (* Снежная Королева)

 Взрослые тоже приходили на каток. Медленно и степенно катаясь по льду, они в душе так же радовались жизни, как и их маленькие земляки. Среди них чаще всего с недоступными тогда для малолеток гагами появлялся очень уважаемый человек - первый секретарь райкома партии. Еще совсем недавно он выходил на лед со своими учениками (до перехода на партийную работу он учительствовал в местной школе). Школьники очень любили своего классного руководителя и всегда радовались его приходу на каток. Тогда он кружился и шумел с ними вместе. А теперь - в стороне, должность объязывала.
 Человеком он был легким, общительным, честным. Уважал других и себя в обиду не давал. На должность первого секретаря его выдвинули единогласно. Он согласился, почему бы не помочь согражданам? Личной выгоды не искал. Продолжал жить скромно, по-учительски. С умом решал местные проблемы. Никому не мешал. Так ему казалось...

 В тот зимний пасмурный день секретарь тоже вышел на каток. Тихое скольжение по замерзшей речке навевало ему мысли о далеком детстве. Он огорчался, что сейчас, как и до революции, дети голодают. Он с большим трудом добивался продовольственной помощи из города.
 Со своими раздумьями он даже не заметил, как к нему приблизился один из его бывших учеников, а теперь - рабочий сахарного завода. Всегда веселое лицо парня выглядело очень хмурым и озабоченным.
- Григорий Петрович! Я вот что хотел сказать... Только никому не говорите, что это я... Так вот, короче, я слышал от отца, что приехали за вами. Там, возле райкома стоит машина. Я сначала не понял, вас на заседание в область везут или куда-то еще. Они вас дома уже искали. Но, отец это так сказал, что у меня аж мурашки по спине побежали. Григорий Петрович! Может я чего не понял. Но вы, того, не ходите в райком...

 Секретарь все еще стоял, как вкопанный, когда парень уже удалился.Что случилось? Как же это так? За что? Что будет с женой? А, если им уже сообщили, что я здесь? Нет, думал он, голыми руками им меня не взять. Никто так не знает Собь, как я. Надо только добраться до того места, где легко уйти со льда, чтобы не заметили.
 И он, как конькобежец, стал сильными рывками скользить по льду, пытаясь быстрее скрыться. Он уже почти добрался до заветного места, чтобы по тропинке уйти в поселок, как раздался треск. Один его конек застрял в мгновенно образовавшейся полынье. Он хотел вытащить ногу, но треснуло и под другим коньком. Секретарь стал оглядываться по сторонам в поисках опоры. На людей он уже не надеялся. Но, до ближайшего куста было еще метров пять. Он стал погружаться в ледяную воду, судорожно цепляясь пальцами за скользкие края полыньи. Он в впоследний раз оглянулся на каток. Там еще были люди. Промелькнула мысль, как молния, надо крикнуть, позвать людей. Да, еще могут спасти, но, для чего? Родная речка Собь спрячет, в обиду не даст. Его ноги, а затем и все тело сильно отяжелели и онемели. Он уже и не пытался удержать голову над водой."Пусть лучше так, чем под пытками", успел подумать он. Потом мысли стали путаться и исчезать...

 Секретаря райкома искали весь день. Кто-то сказал, что видел его на катке. Но, там его не было. Перепуганная до смерти жена тихо плакала и ждала худшего. Только на другой день на краю обледеневшей реки подо льдом обнаружили что-то темное. С помощью лома разбили окрепший за ночь лед и баграми вытащили насмерть замерзшего мужчину.
 

http://www.stihi.ru/2006/08/31-2469

Ніна Никифорівна Пашківська

   Все , що думаю і як живу написала у своїх віршах. Хто буде читати мою «писанину» зважайте на те, що цьому мене ніхто не вчив.

   Моїм єдиним і головним університетом було життя. Прошу зважити і на те, що багато з ким із вас у мене будуть розбіжності у поглядах. Знаю, що усі люди різні. Поважаю вашу точку зору, але не завжди поділяю її.

   Все життя мріяла про те, щоб усі люди були рівні і багаті, але рада хоч тому, що усі ми рівні перед Богом.

   Вірила і вірю в невідворотну вищу силу над нами.

   Не суджу людей за їх помилки, бо у мене є свої. Не можна дивитися на людину зверхньо і поверхово, бо у кожної людини крім зовнішнього вигляду і посади є душа. Це те, чого ніхто не бачив і не побачить, але вона є… Саме це керує нашим життям, тому воно сповнене радості і печалі. Та, як життя не б’є людину, заживають рани і на тілі і на душі. І, як людині не важко, вона хоче жити.

   Тож любіть життя, бо воно прекрасне і єдине.

   Любіть своїх батьків, дітей, онуків, правнуків.

   Любіть глибоке осіннє небо, весняний струмок, зимову заметіль.

   Бо усе це для вас.

   Любіть кожну мить, бо вона єдина.

   Чи відчуваю я себе щасливою?..

   Хтось мудрий сказав, що вісімдесят відсотків людей не розуміють свого щастя.

   Але я щаслива – я бачу небо, сонце, дітей, онуків.

   Не тішу себе ілюзією, що мене назвуть поетом. Дуже не хочу, щоб на мене дивися, як на жабу, яка тиче ногу, коли коваль кує коня, але в цьому щось є… Згадайте казки…

   І все ж, як сказав відомий поет «За кусень хліба мусиш старцювати, а мріялося з Богом розмовляти»…

                                                      Щиро ваша, Ніна Пашківська.

      * * *

Я сьома дитина у рідної мами,

Як тяжко і гірко було її з нами.

Із дня, як з’явилась на білий я світ

Минуло давно шістдесят уже літ.

Я пишу вірші, але тільки для себе,

Бо зараз нікому їх більше не треба.

І буду я вдячна тобі, мій читачу,

Якщо у руках твоїх вірш мій побачу,

Як те, що пишу читатимуть люди,

Для мене завжди нагородою буде.

                             Березень 2007 р.

           Вам, дашівчани.

Хто з Дашева родом – нехай пам’ятає,

Що кращого місця у світі немає.

І де не живе в цьому світі людина,

Земля де родилась – найкраща й єдина.

Тут птахом дитинство і юність майнула.

Тут перша сльоза і любов перша була.

Носіть у душі все, що вперше буває,

Бо краще за це у житті вже немає…

Під дашівських небом розквітла калина.

Цей милий куточок – моя Батьківщина,

Цей милий куточок – моя Дашівщина,

Це рідна й прекрасна моя Україна.

Живіть дашівчани і дружно , й багато.

Панує хай спокій і лад в кожній хаті,

Щоб скрізь і завжди ви здоровими були

Й колиску дитинства свого не забули.

                              Березень 2007 р.

   Пам’ятка й святиня – наша церква

Її нам у дарунок залишили

Наші діди , і прадіди, й батьки.

Доглянули, і збудували, й захистили.

Вона для нас стоїть уже віки.

Вона людським теплом зігріта

І в ній завжди витає Божий дух.

У ній за нас молились многі літа,

Щоб вогник віри в душах не затух.

Це храм, це наша пам’ятка й святиня,

Це наша гордість, символ віри й доброти.

Кожен хрестив тут чи доньку, чи сина

І звідси будем в інший світ іти.

Шануйте, для нащадків зберігайте

Лице і гордість нашого села.

Пропасти вірі у душі не дайте,

Бо церква й віра в нас лише одна.

                          Травень 2011 р.

         Україна

Мила наша Україна –

Де верба, там і калина,

Де калина,  там водиця

І між вербами криниця.

Тут тече Дніпро величний.

Легкий шлях його і звичний.

Ночі в Україні ясні,

Тихі, теплі і прекрасні.

Знають геть маленькі діти –

Мальви українські квіти.

Все: полин, чебрець, калина –

Мальовнича Україна.

                           2010 р.

         

       Пам’яті сина

Мій син мене нічого не спитає,

Бо на землі його уже немає.

І біль так тяжко ятрить мою душу…

Все ж я до цього вже звикати мушу…

Велике і важке у мене горе,

Воно безмежне, так як Чорне море.

В душі його неможна помістити

І дуже тяжко з ним у світі жити.

І скільки я на світі жити буду,

Тебе, мій рідний, я ніколи не забуду…

І плакати моя душа не перестане…

Може тоді, коли мене не стане.

І скільки моє серце буде битись,

Буду за тебе, мій синочку, я молитись.

                             Грудень 2011 р.

         Бакаї
Над Собом, де вітер гуляє на волі,
За Дашевом нашим могила є в полі,
Місцина та зветься у нас Бакаї,
Скропили всю кров'ю солдати її.

Свою Батьківщину вони боронили,
По тому лишили і братські могили.
І котрий солдат свою смерть тут зустрів,
То кожен живий залишитись хотів.

Тут наші батьки і сини полягли,
Тяжкі і криваві бої тут були.
Додому солдат не вернеться уже,
Лиш пам'ять його цей курган береже.

Ось голову сивий схилив ветеран,
Скотилась сльоза на зелений курган.
Згадався йому побратим бойовий,
Як в сорок п'ятім - живий, молодий...

І кожного року у День Перемоги
Згадаймо важкі їх солдатські дороги,
В рудих гімнастерках від поту і крові
Були щохвилини на подвиг готові!

Шануймо живих - це потрібно їм нині,
Їх вже небагато по всій Україні.
Пом'янем і той безіменний курган...
І стих на хвилинку святковий майдан...
                                2008 р.

Тетяна Красноштан

Моя біографія.

   Я народилася 9 січня 1996 року в смт Дашів Іллінецького району Вінницької області. Батько – Красноштан Володимир Олексійович, за спеціальністю агроном, мати – Красноштан Ольга Григорівна, за спеціальністю агроном – плодоовочівник. Змалечку мати навчала мене чим тата, займалась зі мною арифметикою, вчила правильно говорити українською, читала вірші.

   З 2002 року я навчалася у Дашівській ЗОШ I-II ступенів. За цей період вчителі допомогли мені розвинути і сформувати мої здібності.

   З 2006 року я пишу вірші. Спочатку це були прості, іноді неримовані рядки присвячені мамі, природі, школі. Мій перший вірш був написаний на Чернігівщині, під час гостювання у моєї бабусі. Цей вірш був присвячений весні. У школі я завжди виявляла інтерес до навчання, мала високі оцінки з усіх предметів, мені подобалися математика, українська мова і література, англійська мова, історія.

   У 2006 році я виборола 1 місце на конкурсі знавців української мови ім.. П.Яцика.

   У 2007 році я зайняла II місце в районній олімпіаді з математики. Щорічно я займала призові місця в районних олімпіадах.

   З 2009 року я беру участь в фестивалі «Проліски надії», декларуючи поезії Л.Українки, Т.Шевченка, М.Рильського, за що була відзначена грамотами. Протягом всього навчання в школі я беру активну участь у шкільному житті, співаю у шкільному хорі, пишу вірші. За один з них – «Великий Кобзар» - я отримала районну Шевченківську премію.

   Я часто використовую свої вірші у шкільному житті, під час написання творів.

   Закінчивши Дашівську ЗОШ I – II ступенів, я продовжую навчання в Дашівській ЗОШ I – III ступенів, а також навчаюся в Дашівській дитячій музичній школі за спеціальністю фортепіано, маю невелику збірку поезій, які подобаються моїм рідним і ровесникам.

 Поезії.

Наша солов’їна українська мова

                             Слово до слова,                         Я нею горжуся,

                             Склалася мова.                          Її прославляю.

                             Мова чарівна                             Нарешті вірші я

                             І колискова.                               Нею складаю.

                             Мова п’янка,                              Нехай же іскриться

                             Мова духмяна,                           Перлина безцінна.

                             Моя ти перлина,                        Нехай прославляє

                             Моя честь і слава.                      Народ України.   

Україно, ненько рідна!

В нас матінка одна-єдина,

Її ми дочки і сини,

Матуся наша – Україна,

Ми любим й бережем її.

Її лани, небес простори,

Пшеничне поле за вікном,

Могутні й величаві гори,

Вечеря тепла за столом.

Це Україна! Це вона!

Старенька ненька наша рідна.

Люби її і поважай,

Й не забувай довіку.

Дашівський струмок

Є у Дашеві струмок,

Добра тут водиця,

Вабить він сюди діток,

Водою іскриться.

Дуже добра тут вода,

Краща ніж в криниці.

Чиста, свіжа, прохолодна

Дашівська водиця.

Ранкова зустріч

Одного літнього дня

Я глянула у віконце.

«Вставай скоріш, маля»,-

Прошепотіло сонце.

Я миттю озирнулась,

Навколо ж тільки день,

А сонце вслід почуло:

«Приходь до мене ще!»

Василь Задорожний

Коротко  про  себе.

Народився  я  17  червня 1977  року  в козацькому містечку  Дашів,   що  на  Вінниччині. У батька і  матері  я  середульший – ще є  дві  сестри.

Семи  років  я  пішов  до  школи. У  школі  захоплювався  точними  науками,  англійською  мовою,  бавився  віршуванням.  Вірші  спочатку  писав,  наслідуючи  батька. 

З  1995  по  1998  роки,  працюючи  в  місцевому  колективному  сільгосппідприємстві,  одночасно  опановував  фах  агронома  в  Іллінецькому  технікумі,  який  закінчив  із  відзнакою. Але аж через десять років знайшов роботу за фахом (у Леухах працює друг дитинства Сергій Дяченко, він і запросив).

У  2000 році  взяв  участь  у  конкурсі  молодих  літераторів  «Гранослов»,  де  переміг  на  1-му  етапі.

Мої  поезії  друкувалися у  районній  газеті  «Трудова  слава»,  у  книжці  про  містечко  Дашів  «Крізь  плин  віків»  (2000 р.),  упорядкованій  журналістом  І. Ю. Радзіхом.

У  2006  році  за  редакцією,  і – чи не головне – коштом  щирої кримської  українки,  поетеси  (і  просто – Людини)  Єви  Пономаренко  у  Сімферопольському  видавництві  «Таврія»  побачила  світ  моя  перша  збірка  «Усміхнене сонце».

У 2008-му у Вінниці вийшла ще одна ластівка – «Молодий вітер».

Своїм  читачам  я  зичу  добра  і  здоров'я.  І  нехай  негоди  і  лихоліття  обминають  ваші  домівки.

                                                  Василь  Задорожний

              ДАШІВ

Ні,  недарма  камінне  ймення  Дашів*

З  минулих  літ   лунає  в майбуття:

Твердинею  стоїть  містечко  наше

Попри  незгоди  й  злигодні  життя.

Козацька  честь  і  партизанська  слава…

Та  шани  більш  достойна – не  війна,

Бо  майстер  тут – співець  своєї  справи:

Чи  камінь  то,  а  чи  деревина.

Про  них  і  досі  мовлять  веселково

Потоцьких  замок,  п'ятиглавий  храм.

А  назва  кожна – мов  із  пісні  слово:

Одна  «Зарічка»**  що  промовить  нам!

«Гора»,  «Завалля»,  «Польове»  і  «Липки»…

А  «Набережна» –  слово,  як  вогонь! –

В  нім  чую  голос  дідової  скрипки

І  Віри  Дубченко***  акордеон.

Ні,  недарма  камінне  ймення  Дашів

З  минулих  літ   лунає  в майбуття:

Твердинею  стоїть  містечко  наше

Попри  незгоди  й  злигодні  життя.

20.12.2000,

Дашів

БАЛАДА  ПРО  УКРАЇНУ

В  однім  краю  жила  старенька  мати

В  старенькій  хаті  на  краю  села.

Зросли  у  неї  три  сини – близнята,

Й  красуня–доня –  радістю  була.

Спитаєте:  чому  самотня  мати?

А  тато  де? – А вже  й  не  вікував:

Ще  молодим  пішов  козакувати

І  головою  за  свій  край  наклав…

Від  горя  аж  насупилася  стріха

(До  інших  же  вернулися  батьки...)

Лишились  діти  -  материна  втіха,

В  житті  опора  і  помічники.

Один  кував  -  від  сажі  й  гару  чорний,

А  другий  сіяв  -  чорний  від  землі.

А  третій  був  човняр  -  рибак  моторний, 

Мав  на  руках  від  весел  мозолі.    

Красуня-доня  вся  вдалася  в  матір:

Сяйна,  мов  фея  із  казкових  снів, –

Удатна  прясти,  ткати  й  вишивати,

По  дому  дбати  й  на  веселий  спів.

Так  і  жили.  Аж  якось  до  хатини

Із  двох  доріг  чужинці  надійшли:

Один  мовляв  до  хлібодара-сина,

Із  другим  -  двоє  мову  завели.

Сказав  той  перший:  «Я  із  того  краю,

Куди  пливли  у  пошуках  добра,

Де  двісті  років  князя  обирає

Усякий  люд  з  усякого  двора.

Прийшлась  мені  до  серця  ваша  мати,

Сподобалася  -  слова не  знайти.

Я  так хотів  би  буть  тобі  за  тата,

Якби-то  тільки  не  твої  брати.»

А  другий  ковалеві  й  рибакові

В  другім  кутку  поважно  говорив:

«Ми  з  вами  давні  родичі  по  крові,

Й  одної  віри  з  давньої  пори.

І  ще,  скажу  по  правді:  я  ваш  дядько, 

Я  від  схід  сонця,  з  іншого  села.

І  дуже  радий  бути  вам  за  батька,

Аби  лиш  мати  проти   не  була.

Та,  бачте,  брат  ваш  з  іншим  накладає  -

Його  собі  бажає  у  батьки.

А  той,  з-за  моря,  -  я  це  добре  знаю,  -

Злом  дише,  як  усякі  чужаки!»

Той  перший  сипав  злото  хлібодару,

А  другий  -  то  вугілля  для  горна.

А  мати  все  дивилась,  мов  на  кару,

Зненацька  уготовану  синам.

Кричала  мати:  «Діти!  Чи  забули,

Що  мати  є  і  ваша  є  сестра?!»

Кричала  мати,  та  сини  не  чули,

Допавшись  до  «халявного» добра.

І  брат  на  брата  зирив  наче  вовком,

І  мало  не  хапались  за  ножі...

Кричала  мати.  Й  від  натуги  вмовкла:

Сини  хоч  рідні,  але  вже  чужі...

...Сумує  мати  -  розлетілись  діти:

Сіяч  гарує  на  чужій  землі,

А  поле  й  кузню  нікому  глядіти:

Два  інших  -  труть  у  дядька  мозолі.

Красуня-доня  пурхає  по  селах  -

Руками  й  «сподом»  заробля  «гроши».

Й  без  того  ветха,  хата  невесела,

А  в  мами  туга  й  смуток на  душі.

А  східний  дядько  й  бахур  із-за  моря

На  ветхий  дім  з  погордою  плюють...

А  верби  стиха  з  кленами  говорять:

«Коли  ж  скінчиться  вся  ця  каламуть?

Коли  брати  забудуть  власні  чвари,

До  дому  прийдуть,  повернуть  сестру?

А  мати  радо  всім  борщу  наварить.

І  маку  радо  до  куті  натруть?

Коли  ж  сівач  зростить  налитий  колос?

Коли  ж  коваль  роздмухає  вогонь?

Коли  ж  рибалка  човен  свій  посмолить.

Коли  ж  сестра  краса  знайде  СВОГО?»

Брати-соколи!  Не  шукайте  «тата»:

Самі  вже  доросли  хазяйнувать.

Не  чубтесь  і  не  лайтесь  брат  на  брата,

Щоб  в  чужині  більш  щастя  не  шукать!

24.09.2004,

Дашів

           ВІРЮ В СОНЦЕ

Не вірю в те, що в долі щось не те,

Що шкереберть усе летить у тямі.

Не вірю в те, що на душі мете,

Ні в те, що слід навикло йти до ями.

Не вірю в те, що є життя без мрій.

Не вірю в те, що візьме все хороба.

Мо’ десь і так… Та світ такий – не мій!

Я ж не холоп обрезклої утроби.

Я вірю в Неба синяву-гладінь,

Я вірю в Сонце, що встає щорання.

Я вірю в Пісню – сув’язь поколінь.

Я вірю в Силу і Снагу Кохання!

22.02.2008,

Даші

                                        РОЗЛУКА

Скажу  тобі  все  чисто,  без  прикрас,

Що  геть  усе,  щоб  в  очі  не  упало,

Нагадує  про  посмішку  і  вальс,

Які  мені  ти  двічі  дарувала.

Що  голос  твій  я  чую  й  дотепер,

Тоді,  як  вітер  пробіжить  по  листі.

І  що  в  очах  аж  білий  світ  померк,

Коли  зустрів  твій  погляд  променистий.

Що  в  грудях  досі  ниє  і  щемить,

І  на  душі  гуляють  хуртовини,

Бо  просто  так  тебе  не  перестріть –

Бо  рідне  серце  версти  віддалили.

25.08.2001 р.

Дашів

                    ГОЛОС  РАНКОВОЇ  ЗОРІ

Послухай  голосу  ранкової  зорі –

І  наслухай  веселі  арфи  перебори.

Чуй,  як  вторують  їм  поля  і  сині  гори, –

Послухай  голосу  ранкової  зорі!

Послухай  голосу  ранкової  зорі –

Де  ще  почуєш  срібнострунні  переливи

І  дзвонів  малинових  перегук  щасливий?

Послухай  голосу  ранкової  зорі!

Послухай  голосу  ранкової  зорі –

І  вже  довіку  ти  не  зможеш  це  забути.

Розкрий  назустріч  сонцю  душу,  щоб  збагнути

Чарівність  голосу  ранкової  зорі.

26.01.2001,

Дашів

                           ВЕЛИКДЕНЬ

По  всій  окрузі  півдрімоту  й  сни

Розбурхав  дзвонів  тризвук  малиновий.

Великдень! – Свято  Сонця  і  Весни.

Вже  ожива  й  пробуджується  знову.

Все  воскреса  з  надією  в  життя,

До  сонця  простяга  тендітні  вильця...

Скажіте,  чи  не  в  цьому  сенс  буття,

Щоби  завмерти  й  заново  розвиться?

Чи  не  тому  вже  вкотре  крізь  віки

Народ  у  Воскресіння  вірить  свято

І  відкида  неправедні  думки?

Тому  й  Великдень – найсвітліше  свято.

24.11.2004,

Дашів

Григорій Іванович Денисюк

(До 80-річчя від дня народження)



Живе у нашому селищі сім’я лікарів Григорій Іванович та Зоя Яківна Денисюки.

Зоя Яківна, лікар окуліст, вже пенсіонерка, а Григорій Іванович очолює лабораторію Дашівської міської лікарні, яку свого часу створював.

   Він не любить, коли його називають поетом... Але, як назвати людину, почуття, думки, пережите у якої виливається у вірші ?.. Весь вік прожив він у полоні поетичної музи. Людина небайдужа і щира – Григорій Іванович відкликається на всі події, що відбуваються в нашому мальовничому селищі та й у всій Україні.

                                                  "Він лікар, педагог, поет.

                                                 Напише гарний вам куплет.

                                                 А що для нього головніше –

                                                 Коли лікує він, чи пише ?

                                                 Усе виходить в нього гарно

                                                 І він прожив життя не марно,

                                                 Бо, щоб писати й лікувати,

                                                 Потрібно добре серце і світлий розум мати !"- писала про Григорія Івановича наша землячка Ніна Никифорівна Пашківська.

    Доля Г.І.Денисюка склалася нелегко...

Народився у рік, який вписано в історію нашої Батьківщини чорним кольором скорботи – 1932-й. Чудово пам’ятає страшні роки війни та післявоєнного голоду 1947-го року. У 1957 році закінчив Чернівецький університет, почав працювати в Оратівській школі учителем біології, далі директором школи. У 1971-му, разом із дружиною переїхав у Дашів, з того часу працює завідуючим лабораторією при Дашівській міській лікарні.

    Наша бібліотека надрукувала дві поетичні збірки Григорія Івановича «Я виріс над Бугом» та «Не хочеться іти у осінь…». Епіграфом до однієї з книг стали рядки з поезії Григорія Івановича "...Не в силах жить на світі, аби не писати !.."

  Тож до вашої уваги вірші нашого земляка:

Не хочеться іти у осінь…

Не хочеться іти у осінь,

Прощатись з літом і весною,

Щоб ця блакитна неба просинь

Змінилась сірою імлою.

Не хочеться прощатись з літом

Печаллю пісні журавлів.

Як присуд, витримать при тому

Тугу-хандру сльотливих днів.

Осінь як жінка, що сльозлива,

Сумна, печальна, як вдова.

Часом, божественно красива,

Та мертва та її краса.

В шати строкаті вона вдіта,

Накинувши з туману шаль,

Піде любов’ю без привіту,

Залишить сум мені й печаль.

А над Собом голубим

Серед ланів широких,

Поміж хлібів високих,

Долиною зеленою

Соб у даль струмить.

То мого Поділля

Чарівне Надсоб’я

Колосом зважнілим

Ніжно шепотить.

А над Собом голубим

Туман стелиться мов дим

Золотим колоссям

В роки важкі буремні.

Густились хмари темні,

Нескоро, розгнівано

Соб заклекотів…

То моє Надсоб’я

На двобій скликало

Правнуків – бігунців -

Дочок і синів.

Понад Собом голубим

Йшли вони в вогонь і дим.

Сяє подвиг в обелісках

Сяйвом золотим.

Серед ланів широких,

По – між хлібів високих,

Долиною зеленою

Тихо Соб струмить.

Краю наш коханий,

Чарівне Надсоб’я,

Над тобою пісню Жайвір жайворить.

Мальви доглядала

Посадила мати

Мальви біля хати.

Заглядали квіти

В мамине вікно.

Мальви доглядала,

Мов дітей плекала…

Як же, сива птахо,

Це було давно.

З поля вечорами

Повертались мами.

Біля греблі неньку

Радо я стрічав.

Мене пригортала

Пошепки питала:

«Ти сьогодні, синку,

Мальви поливав?»

Нене, моя нене,

Квітнуть мальви в мене.

В росяних туманах,

Вранці, на зорі

Мальви розквітають,

Спомин навівають –

Ніби маму бачу

В рідному дворі…

Довгими ночами

Часто сняться мами.

З нами розмовляють

(Ми ж для них малі)

Пестять нас, ласкають,

Добру наставляють:

Доглядайте, діти,

Мальви на землі.

Знову вибори на носі

Знову вибори на носі,

Що робить – не знаю досі…

Чи то йти і обирати,

Чи «Пішли ви…» всім сказати.

Янукович – обіцяє,

Пан Азаров – урізає.

Пільги всім поурізав

«Та пішли ви…» - нам сказав.

Тож , шановні кандидати,

Борони вас Бог брехати.

Коли ми вас обираєм,

Не боги ви – добре знаєм…

Роби те, що слід робити,

Аби краще людям жити.

Це назріло, це – на часі

У Карпатах і в Донбасі.

В нас дві сили в Україні –

«Помаранчеві» і «Сині».

Робіть так, щоб ці дві сили

В одній упряжі ходили.

Ми ж бо творим, як в Крилова

(Хоч ця баєчка не нова) –

Лебідь – вгору, в воду – рак.

Тож тому й живемо так.

Пошли, Боже нам удачу –

Не обрати стару клячу,

Що не здатна тягти плуга –

Забрехалась, недолуга.

У парламент рвуться люди –

Казнокради та іуди.

В разі знов оберемо –

Буде мжить, як живемо!