З історії Дашева

На сторінці розміщено публікації:

Визволення Дашева від німецько-фашистських загарбників. (Історія, факти).

Олександр Федорович
Володін
(Герой Радянського Союзу, визволитель нашого селища)

Іван Іванович Калашник
(про легендарного месника)

Небайдужість (Історія солдатської могили в урочищі "Бакаї")

Історія Польського кладовища

Голод 1932-1933 років (відеозапис 2012 року)

Дашівська святиня (Історія ікони "Ізбавительниця")

Із циклу програм Вінницького державного телебачення "Спадщина Вінниччини"

 (Про пам'ятки Дашева відео)
Дашів у роки Великої Вітчизняної війни

Історія Дашівської лікарні.

                                                                    

Визволення Дашева від німецько-фашистських загарбників.

( Історія, факти).

13 березня ми відзначили 70 річницю визволення Дашева від фашистських загарбників.

  Звільнення Дашева розпочалось в ході Житомирсько – Бердичівської наступальної операції.

   Перша танкова армія Катукова розпочала наступ 6 січня 1944 року і в перший же день просунулась вперед на 50 км. Радянські підрозділи підійшли до Липовця, Іллінців, Дашева, Коритні.

                           

   Так як німці кинули на допомогу 8-ій німецькій армії великі резерви і загрожували з флангу 38-ій армії генерала Москаленка, то 1 танкова армія призупинила наступ і відступила на 30 км. Тоді ж в оточення попала 15 бригада, яка до 13 березня перебувала в дашівських лісах. В цей період активізувалися дії Другої партизанської бригади. Ці акції занепокоїли окупантів.

   Наступило тимчасове затишшя. Чоловіча частина дашівчан поховались, боячись за своє життя. 21 січня 1944 року окупанти почали евакуацію мирного населення Дашева. На збори давалось 2 години і лише з ручною поклажею. Незабаром евакуйовані прямували в напрямку Китайгорода - Леухів – Умані. 28 січня 1944 року було розстріляно близько 40  чоловіків, які переховувались в різних місцях.

    4 березня 1944 року розпочалась Проскурівсько-Чернівецька наступальна операція. Наступ вели підрозділи 4-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії ( 9,12,15 полки). Командир дивізії-генерал Румянцев О.Д., командир 9 полку- Устінов М.І, командир 12 полку – Веселов М.М.,15 полку– Сидорок М.П..Начальник штабу 4 ГПДД- полковник Кострикін А.П., начальник стройової частини дивізії- Веремеєв Л.І.

                                                              

          

               ( Начальник штабу 4 ГПДД полковник Кострикін А.П.)

                        
                               (  Командир дивізії генерал Румянцев О.Д.)

 

  11 березня радянська артилерія, «Катюші» обстрілювали оборону німців під Дашевом та Копіївкою, бомбили. Наступ вівся зі сходу, з Фронтівки, Підвисокого.  Так , як було бездоріжжя, то 240 стрілецька та 4 гвардійська Овруцька повітряно-десантна дивізія рухались пішим порядком по залізниці Фронтівка - Кам’яногірка.На переїзді Росоховата – Дашів ( 7 км від Дашева) колона повернула в Дашівському напрямі, 12 полк – на цукрозавод, а 15 полк та підрозділи 240 стрілецької дивізії -на Дашів.

   У ніч з 12 на 13 березня 1944 року (з 12-ї до 2-ї год ночі), підрозділами 240-ї стрілецької  та 4 гвардійської Овруцької повітряно – десантної дивізії було визволено східну околицю селища : Польове та  Новий Дашів.

    Кровопролитні бої точились за територію Дашева, його обстрілювали, бомбили, були жертви серед мирного населення.У боях за селище відзначилась 240 дивізія під командуванням генерал-майора Т.Х.Уманського.

                                                    

                                                       генерал-майор Т.Х. Уманський

   936 полк під командуванням підполковника Уланова держав удар з північного заходу й півночі. Особливо скрутне становище випало на долю 3-го стрілецького батальйону під командуванням майора І.І.Стратійчука. Німці, маючи перевагу в танках і бронетранспортерах, трохи потіснили наших, але підійшли 2 батальйони, командирами яких були Д.Ф.Жувада і М.Г.Балан. Гітлерівці не витримали натиску , почали відступати.Єдиний вихід для відступаючих був місток у Дашеві. Скупчення великої кількості живої сили й техніки на містку змусило німецьке командування підірвати його. Окупанти врахували, що лід на річці крихкий, місцевість для обстрілу відкрита,це дасть їм можливість добре закріпитись на стародашівських і копіївських висотах. Німці, які залишилися на лівому березі Собу, кидаючи військову техніку, переправлялись на другий бік у низів’ї містка.Але небагатьом вдалося дістатися правого берега. Велика кількість німецьких вояків потрапила в полон.

     13 березня о 12 год дня розпочався бій через р.Соб, ця операція мала назву «Соб». Керував операцією командир 15 полку підполковник   Сидорок.М,Г.

                                   Сидорок М.Г.                Карпенко П.Ф.

 Визволителі зайняли плацдарм на правому березі,що дало можливість нашим солдатам налагодити переправу. У хід пішли сосни з дитбудинку, дошки з підлоги клубу й інші матеріали. Згодом по ньому пройшла техніка й війська.

   Правий берег - височина, наші бійці були в не вигідному становищі: їх обстрілювали кулемети,встановлені на церкві, у стайні в будинках над річкою. Вогонь вели німецькі артилерійські батареї, розташовані біля підстанції та кладовища, стріляли шестиствольні міномети.Шалений опір чинили гітлерівці на Старому Дашеві- в школі,в ґудзиковій фабриці, але були знищені.

   Відступали німці  з великою панікою, криками, лайкою.В самому селищі і по дорозі на Шабельну окупанти залишали грузовики, мотоцикли, гармати та військове спорядження. В боях за визволення рідного краю брали участь підполковник Л.П.Шабашов, гвардії капітан Похілко,начальник штабу артилерії підполковник П.Ф.Карпенко,В.І.Нечиталюк,П.М.Кудачєв,М.А.Гончаров,І.І.Єфімовський,С.Т.Калюжний,М.М.Шандов.

                                       

    14 березня ( понеділок) на 20 годину селище було повністю визволено. Втрати були великі, загинуло понад 600 воїнів. Це майор П.М. Соков, капітан Д.Ф.Жувада, капітан   М.Г Балан (загинув у 21-річному віці), лейтенант І Г.Бухаров, П.Н.Сухотін, А.І.Гражданін, майор П.М.Соков, капітан О Ф Володін , який за цей бій був удостоєний звання Героя Радянського Союзу

   В складі 15-ї повітряно-десантного полку Олександр Володін  фосував річку Соб і брав участь у боях по утриманню плацдарму. Коли в бою був убитий замполіт полку, гвардії капітан Волдін замінив його. Він відразу ж пішов у передові бойові порядки, щоб забезпечити успішне відбиття ворожих контратак, особистою мужністю і хоробрістю надихав бійців на виконання бойового завдання. Під час однієї з найбільш лютих контратак німців, коли справа дійшла до рукопашної, гвардії капітан Володін,вже бувши пораненим підняв бійців і загинув у бою смертю хоробрих. Похований у братській могилі в селищі Дашів. Ім'ям Героя названа вулиця в селищі.

                                              

                                                Герой Радянського Союзу  Володін О.Ф.

    Не менш трагічні події відбувались і на іншій переправі через річку Соб- в урочищі «Бакаї»- в 1км на південь від Кам’яногірського цукрозаводу.

                         

 

 Бій розпочався щ 12 годині дня 13 березня 1944 року .Німці і власовці окопались на пагорбах від с. Копіївки, з урочища «Струкове» із околиці с. Копіївки були гармати. Атакували гітлерівців батальйони 12 полку ( командир підполковник Веселов).З Копіївської церкви стріляв снайпер, цілив у офіцерів..Перед боєм німці захопили і замучили 20 радянських розвідників. Бій тривав важкий. Сім разів німці притискали воїнів до річки,але ворога було подолано.

   В цих боях полягло 2 батальйони. Це були тільки що мобілізовані з визволених Погребищенського, Козятинського, Хмільникського районів.Позаду наступаючих стояли кулемети - щоб не допустити відступу.

   Наступ тривав до 20–ї години 14 березня. Висоту взяли, але було втрачено майже весь особовий склад, в тому числі загинув капітан М.Є. Данілов, старшина В.Г. Фугаджі. На полі бою лежали сотні вбитих і поранених. Зі свідчень очевидців, серед загиблих лежало лише 12 чоловік у військовій формі, решта були в куфайках, кожухах, гуньках, радняних штанах і пальтах. Біля  трупів лежали мисливські рушниці, рідко - гвинтівки,а дехто був й без зброї.

   В цьому бою полягло 650 воїнів, 40 було похоронено в селі Копіївці, решта- в братській могилі в урочищі «Бакаї». В листопаді 1945 року частину загиблих було перезахоронено в Братській могилі в селищі Дашів. Могилу на «Бакаях» було відроджено, а  очолює цю благородну справу дашівчанин Бачило  Іван Борисович, який теж пережив страхіття війни.

                                                                            Керівник Дашівського музею

                                                                                                        Партизанської слави

                                                                                                             Н.О.Головченко.

     

Олександр Федорович Володін

                

   

Народився  16 листопада  1914 року  в селі Могильово,  Макаренського району, Костромської області . Закінчив  Могилевську початкову  школу і до 1932 року працював в господарстві батьків. В 1932 році поступив вчитися в Макаренське  профтехучилище і закінчив  його в 1933 році, здобувши спеціальність  моториста  мотовоза .                     

   У 1936 році був покликаний в Червону Армію. У 1939 році закінчив Ленінградське військово-політичне училище. Учасник радянсько-фінляндської війни 1939—1940 років.  Учасник Великої Вітчизняної війни з 1941 року. Воював на Центральному, 2-му Українському фронтах. Влітку 1943 року у складі 4-ої гвардійської повітряно-десантної дивізії брав участь в контрнаступі від Курської дуги до берегів Дніпра. За участь в захваті і утриманні найважливішого плацдарму на Дніпрі і Прип’яті гвардії капітан Володін був нагороджений орденом Червоної Зірки.    

  Навесні 1944 року гвардії капітан Володін уміло направляв роботу парторганізацій частин і спецпідрозділів дивізії на успішне виконання бойових завдань при підготовці і в ході Умансько-ботошанськой операції. Належало форсувати крупні річки — Південний Буг, Дністер і безліч малих річок, що зараз розлилися. Тому політоргани звертали особливу увагу воїнів на забезпечення дій при переправах через водні перешкоди. За ініціативою капітана Володіна в підрозділах вивчалися пам'ятки, в яких розповідалося про способи подолання річок сходу. Серйозна увага додавалася завчасній підготовці до умілого використання підручних засобів.  11 березня радянські передові загони пройшли з боєм більше 30 кілометрів і опанували міста Джулинка і Гайворон, розташованими на річці Південний Буг. Поруч на рубіж річки Соб вийшов 15-й повітряно-десантний полк 4-ої повітряно-десантної дивізії.

... Вранці 13 березня 1944 року Володін у складі 15-ої повітряно-десантного полку форсував річку Соб в районі  Старого Дашева  і брав участь в боях по утриманню плацдарму. Коли в бою був убитий замполіт полку, гвардії капітан Володін замінив його. Він відразу ж пішов в передові бойові порядки, щоб забезпечити успішне віддзеркалення німецьких контратак, особистою мужністю і хоробрістю надихав бійців на виконання бойового завдання.

Під час однієї з найбільш лютих контратак німців, коли справа дійшла до рукопашної, гвардії капітан Володін підняв бійців і загинув в бою смертю хоробрих.  Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистським загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм гвардії капітан Володін Олександр Федорович  посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

  Ім'ям Героя названа вулиця в селищі Дашів.

  Напередодні  Дня партизанської слави 19 вересня 2013 року  відбулось урочисте відкриття погруддя  герою-визволителю, Герою Радянського Союзу Володіну Олександру Федоровичу.  

 Багато цікавих фотографій, документів,спогадів,експонатів, які розповідають про події Великої Вітчизняної війни, про наших героїв-визволителів та Олександра Володіна знаходиться в Музеї Партизанської слави.

                                                                                              Керівник Дашівського музею

                                                                                                        Партизанської слави

                                                                                                             Н.О.Головченко.

   Володимиру Івановичу Володіну присвятив один з розділів книги "Голубая пехота" 

Гончаров М.А. Читайте уривок з книги на сторінці "Дашів літературний"

  

Іван Іванович Калашник

Іван Іванович Калашник  народився 16 квітня 1913 року в с.Кальник . В 30-х роках переїхав в с.Хвилю Монастирищанського району,звідти і пішов на фронт. Був прикордонником. В перший місяць війни військова частина , в якій служив Калашник попала в оточення, але відважний воїн вирвався з смертельного кільця і згодом прибув у рідне село, де жили його дружина та діти. На той час село вже було окуповане. Іван Іванович хоч був людиною молодою  ( 28 років),  але дуже мужньою, кмітливою,часто випробовував свою долю.Він організував загін, який налічував спочатку 40 партизанів.

    Загін Калашника діяв відкрито,про це свідчить його заява:

«Панове гебітскомісари Вінницький,Гайсинський і Монастирищенський! Я з своїм загоном вийшов з підпілля і розпочав відкриті дії.Прошу нас поважати. Іван Калашник.»

Тактика Калашника була своєрідною.Він викликав вогонь карателів на себе, після кожної акції обов’язково залишаючи записки, чия це робота. Невеликий  партизанський загін відзначався своєю зухвалістю, безстрашністю.

       Їх діями зацікавилось вище керівництво окупантів. Листівку в 100 тис. примірників було надруковано в фашистській друкарні.В ній говорилось:

«Люди України Допоможіть знайти або вбити Калашника. Хто виконає наш наказ одержить тисячу марок ,6 гектapiв землі i промтовари за низькими цінами».                                                

В іншому зверненні окупантів німецькою та українською мовами також було обіцяно винагороду за голову народного месника:    

  «1000 (одну тисячу) крб..нагороди!      

13 липня пострілом з партизанськоЇ гвинтівки убитий старшина украї поліції... Злочинець- бандит Іван Калашник...                                                                 Вінниця.29 липня 1942р.»

Пізніше фашисти оголосили винагороду в десять тисяч ,а згодом давали вже натурою: 10 корів  i  20  гектарів землі.

     Загін відважного народного месника здійснював рейди по районах Вінницької, Київської та Кіровоградської областей, громив поліцейські управи та німецькі  гарнізони.

   Влітку 1942 року. Калашник налагоджуе зв’язок з партизанськими загонами «За Батьківщину»,ім..Леніна,та ім. Кірова.Керівники загонів домовляються про координацію  бойових дій.

    Легендарний партизан,був уособленням героїзму i мужності. Слава про партизанського месника лунала далеко за межами Віннницької області. Його сміливі дії наводили жах на гітлерівців.

     Калашник досконало володів німецькою мовою,неодноразово переодягався у форму фашистського офіцера і робив «переполох» серед окупантів». Так в травні 1942 р на місці відправки людей до Німеччини Іван Іванович з’явився в німецькій легковій автомашині, відрекомендувавшись офіцером-інспектором  і дав прочухана охороні. Виникла паніка і люди робіглись хто куди.

     25 квітня i 20 травня 1942року калашниківці обстріляли німецькі військові ешелони. Було вбито майже 30 гітлерівців.

   Калашник зi своею групою вчинив напад на варту Кам’яногірського цукрового заводу. Завод було виведено з ладу,а цукор роздано населенню.

   Партизани знищили старосту села Розсохувата ,який був заклятим ворогом односельчан та ще й обіцяв фашистам зловити Калашника.

   В селі Леухи було роззброєно 10 німців ,партизани захопили 10 гвинтівок, два нагани, пістолет ,тисячу патронів.

   Біля села Степанівки обстріляли віськовий ешелон.

   Таких операцій було багато.

    Загинув Іван Іванович Калашник 28 лютого 1943року о 6 год ранку  в ceлi Кантелина від підлої руки зрадника, не доживши до свого тридцятиріччя два місяці. Тіло привезли до будинку поліції в Дашеві, де тривалий час йшло упізнавання.Тут карателі познущались над трупом, а потім закопали на подвір’ї поліції.

   В 1944 році тіло легендарного партизана перенесено в парк Дашева i похоронено з військовими почестями. На ці похорони з навколишніх сіл і районів прибуло більше 5 тисяч чоловік населення.

  I.I. Калашник посмертно нагороджений орденом « Вітчизняної війни I ступеня» i медаллю «Партизану Вітчизняної війни».

   Ім'ям Героя названа вулиця в селищі Дашів.

 В селах Кантелина(1983) , Кальнику (2008) та в селищі Дашів (2013) встановлені погруддя Івану Калашнику.

   В Гайсинському районі в селі Рахни проживає донька легендарного партизана- Людмила Іванівна, та внучка- Світлана.

   Багато цікавих матеріалів,документів, фотографій, спогадів  про народного месника Івана Калашника  знаходиться в музеї Партизанської Слави селища Дашів.

Голова ветеранської організації Іллінецького  району

  Муренко Павло Адамович та внучка партизана Івана Калашника Світлана Брилюк біля погруддя легендарного месника у Дашеві в день відкриття погруддя.

                                                                            Керівник Дашівського музею

                                                                                   Партизанської  слави

                                                                                        Н.О.Головченко

Небайдужість

(Історія солдатської могили в урочищі Бакаї)

Шановний, важко уявити, що майже 70 років тому на мальовничій Дашівщині точились запеклі бої за визволення землі наших предків – хліборобів від фашистських варварів ХХ століття. Звільнення Дашева і навколишніх сіл було кровопролитним. За деякими даними та твердженнями очевидців, їх було 500 – 600 воїнів в цій могилі, історію якої ти читаєш.

Місцину, де знаходиться ця могила, дашівчани здавна назвали Бакаї. Саме на цім місці, де встановлено хрест та надгробний пам’ятник, в 1944 році була силосна яма. В ній було наспіх поховано солдат, які полягли в боях на довколишніх полях 12 та 13 березня 1944 року. Відомо, що це воїни 240-ї та 4-ї дивізій 40-ї армії 2-го Українського фронту. Хто вони, звідкіля вони, де їх домівки та де мешкають рідні – невідомо, не встановлено до цих пір, а прикро...  Їх поховали в 1944-му році, а в 1953-му було зроблено спробу перенести прах в братську могилу в центр Дашева, але ця благородна справа не була здійснена з багатьох причин. Частина праху полеглих залишилася покоїтися в силосній ямі урочища Бакаї.

         Плинув час. Могила заросла бур’янами, запала земля, забулася людська стежина до неї, а, за одне, і пам’ять про неї.  Розповідають. Одного разу йшов цією місциною ветеран війни, учасник бойових дій, Тонконоженко Дмитро Григорович (на світлині – зліва), друг якого загинув на війні. Почулося Дмитру Григоровичу, що голосом його друга хтось благає його           доглянути цю могилу, впорядкувати її, не дати забути про тих, хто в ній знайшов свій вічний спокій...

   Ветеран виконав прохання. Спорядив могилу, встановив надгробний солдатський пам’ятничок з червоною зіркою, змайстрував столик та дерев’яну лавку. В День Перемоги він приходив до відродженої ним могилки, розкладав на столику принесені з дому поминальні гостинці і тихо поминав своїх бойових побратимів і тих, кому випала доля лежати в Бакаях.

         Невблаганний час!.. Пішов з життя ветеран бойових дій. Осиротіла братська могила в Бакаях. Та знайшлась людина, яка не дала піти в забуття добрій справі увічнення пам’яті та місця поховання убієнних за визволення Дашева.

         Цією людиною став син полеглого солдата, тіло якого покоїться на Сандомирському плацдармі в Польщі, Іван Борисович Бачило, теж учасник бойових дій. В пам’ять про батька, чия могила також безіменна, син взяв на свої плечі нелегку працю по впорядкуванню солдатської могили. Перш за все, йому вдалось домогтись того, що з безіменної, забутої, могила в Бакаях стала відомою людям Дашева та довколишніх сіл. Заново збудовано надгріб’я, встановлено хрест, пам’ятник. Могилу освячено, обкопано, висаджено деревця. В поминальні дні могилу відвідують жителі Дашева та довколишніх сіл. Біля могили священники сіл Дашів, Купчинці та Китайгород відправляють службу.

         Іван Борисович – людина наполеглива, працьовита. Отож йому вдалося залучити до участі у відродженні та оновленні могили виконком селищної ради на чолі з головою С. В. Титаренком. Селищна рада виділила землю під насадження парку біля могили, допомогла залучити комунгосп до спорудження самої могили. Івану Борисовичу вдалося добитися допомоги багатьох впливових людей, які допомогли виконати ряд фінансово затратних робіт.

    Юрій Анатолійович Кравченко, керівник товариства “Відродження”, допоміг технікою. Територію майбутнього парку обкопано, висаджено зелену огорожу.

         Віктор Олександрович Андріяш, власник ремонтно-механічного заводу, взяв на себе турботу про виготовлення надгробного пам’ятника. Сам вирішив питання про придбання металу, а також своїми силами, на підприємстві, безкоштовно виготовив та допоміг встановити пам’ятник.

         Віталій В’ячеславович Врещ не відмовив у виготовленні металевих воріт, допоміг встановити. І все це безкоштовно, зі свого матеріалу. 
Ніна Миколаївна Линник, директор спец. школи-інтернату, допомогла будматеріалами, фарбою та транспортом.

         Директор загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Василь Андрійович Шипович, разом з учителями та учнями приймали участь в упорядкуванні території біля могили.

         Директор загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів Олександр Федорович Мазур зі шкільної дендрологічної спілки виділив саджанці каштанів та допоміг посадити на території біля могили.

         Учитель історії Олександр Михайлович Сметанюк разом із учнями приймав активну участь у розбивці території парку та насадженні дерев, оздобленні території.

         Як куратор безіменної могили в Бакаях (під такою назвою вона відома дашівчанам) Іван Борисович намагається розповісти людям через районну пресу, зі сцени місцевого будинку культури силами учасників художньої самодіяльності про забутих героїв.

         Біля могили побувала редактор районної газети “Трудова слава” Н.Ф.Таранюк. ЇЇ матеріали і світлини, які вмістила газета, розповіли мешканцям району про відроджену могилу часів Великої Вітчизняної.

         Побував біля могили голова комітету ветеранів Василь Устимович Пілін. 

      Не черствіють серця вдячних нащадків, не заростає стежка до могили загиблих за наше майбутнє. Прийди і ти, шановний друже, на цю могилу, схили голову і згадай їх тихою молитвою..

                                                    Учасник війни

                                                   Григорій Іванович Денисюк    

   (Г.І.Денисюк та І.Б.Бачило біля могили у День Перемоги. 2013 рік)  

                                      

 

Історія Польського кладовища у Дашеві.

   В цьому (2013) році виповнюється 365 років, як відбулася битва польського полководця Єремії Вишневецького з козацькими загонами полковника Максима Кривоноса під Дашевом. На полі бою було вбито багато польських кіннотників.

   Більше 10 днів місцеві жителі хоронили вбитих поляків в двох двадцятиаршинних ямах, на південній околиці Дашева.

   Так, навесні 1648 року у Дашеві з’явилося Польське кладовище.

   Поховання поляків на кладовищі продовжувалося до середини XXстоліття.

   У травні 1831 року під час битви польських повстанців з російською армією в селищі загинуло багато поляків, які були поховані на Польському кладовищі.

  

   На кладовищі у 1904 році було поховано Болеслава Івашкевича, батька знаменитого польського письменника, перекладача і громадського діяча Ярослава Івашкевича. Болеслав навчався в Київському університеті (разом з батьком М.Рильського, але за участь у польському повстанні 1863 року був виключений з університету, і , відбувши покарання, якийсь час працював домашнім учителем, доки не знайшов скромну посаду бухгалтера цукрового заводу с.Кальника, на якій працював до кінця свого життя. Окрім Ярослава, який був наймолодшим, в родині було ще три сестри і брат.

   Ярослав Івашкевич народився 20 лютого 1894 року в с. Кальнику. В 1918 році закінчив Київський університет і згодом виїхав до Варшави. Письменник неодноразово навідував могилу батька. Кожна подорож на Батьківщину зміцнювала здоров’я, щоразу давала натхнення для творчості. Микола Упеник, Дмитро Павличко у літературних спогадах описують відвідини Я.Івашкевича батькової могили на Польському кладовищі. Він безпомилково знаходив її, згадують, як нахилився до плити і впав на коліна.

   В 1958 році Ярослав Івашкевич приїздив на Україну з дружиною Ганно. У квітні 1977 року проводилися Дні польської культури в Україні і тоді Я.Івашкевич  разом з поетом Дмитром Павличком та письменником Віктором Борисовим у сквері біля Іллінецького радгоспу-технікуму посадили дві берізки та дубок. Дерева виросли, тепер нагадують нам про цю зустріч.

   Пішов із життя Ярослав Болеславович у 1980 році.

   Постійно на могилі Болеслава Івашкевича бувають польські делегації, зокрема генеральний консул Польщі – Бжегош Опалінський.

Керівник Дашівського музею

Партизанської слави

Н.О.Головченко.

 

Голод 1932-1933 років.

Дашівська святиня

«Ізбавительниця» - заступниця віруючих. Щороку в жовтні, коли багряна позолота торкається дашівських садів, до Свято-Михайлівського собору приїздіть люди з усіх куточків України, аби поклонитися «Ізбавительниці» й очистити душу від скверни.

   30 жовтня батюшка Григорій називає четвертим храмовим днем.

   Причини всіх хвороб та негараздів у сім’ї, особистому житті та суспільстві – гріхи. 90 % їх навіть не проявляються ззовні, бо людина їх створює в душі.

   Ікона Божої Матері «Ізбавительниця» в нашому храмі є чудотворною.

   «Сія ікона написана в святому граді Ієрусалимі. Освячена на святому Гробу Господньому 1896 року», - живописець Костянтин Апостолович.

   На замовлення поклонниці Євдокії ікону кораблем доставили в Одеський порт, а звідти вже волами привезено в Свято- Михайлівський храм селища Дашів Іллінецького району Вінницької області, де, ось уже 116 років, Вона оберігає, зцілює, заспокоює, дає віру.

   Таких ікон є лише дві. Одна в Росії, а друга в Україні, наша Дашівська.

   Заступниця наша, Вона багатьом допомогла і захистила. А про чудесні зцілення ви почуєте в храмі.

   Щороку 30 жовтня ждемо вас на спільну службу Божу в нашому древньому (1641р.) храмі.

                                                                        Євгенія Шаповалова

30.10.2012р.





Із циклу програм Вінницького державного телебачення "Спадщина Вінниччини".

 Про пам'ятки Дашева.

http://youtu.be/T7rSUoLynJ4

Дашів у роки Великої Вітчизняної війни.

(День визволення Дашева від німецько - фашистських загарбників

13 березня).

   Війна, котра прийшла на українську землю червневим ранком 1941 року, увірвалася до кожної сім’ї, до кожної оселі, відібрала мільйони молодих життів. Змінила вона й долі наших односельців. Частина їх була в армії, але більшість займалася мирною працею. Влітку багато запасників з Дашева  було взято на військову перепідготовку до м.Вінниці, Тульчина, Бердичева та ін.

   В Дашеві для боротьби з фашистами створювались винищувальні загони, Дашівський райвійськкомат розпочав мобілізацію до діючої армії вже 23 червня 1941 року. Були і добровольці : серед них чотири медсестри та три учительки.

. Понад 1000 наших односельчан пішли на ту війну.

   Війна докотилась до нашого селища в другій половині липня 1941 року. 23 липня захоплені Іллінці, 26 липня с.Сорока. З великими людськими жертвами відходили радянські війська. Наш край обороняли 1941-го року війська 12-тої армії 9-го стрілецького корпусу генерал-майора Снігова, зокрема Дашів останніми залишали частини 99-ї стрілецької дивізії. Якою командував полковник Гап’як. 27 липня в Дашеві точилися кровопролитні бої, загинуло багато радянських воїнів в урочищі Корчі, що на західній околиці Дашева та на переправі через річку Соб. Поруч з військами 99-ї дивізії були й прикордонники, один з них М.Максимишин, похоронений на території школи – інтернату, неподалік мосту через р.Соб.

   Дашів був окупований вдень 28 липня 1941 року. Німецькі вояки вступали в селище зі сторони сіл Кальник та Шабельна.

Почалися страшні роки окупації... В Дашеві стояв пост фельцжандармерії, розташований у двоповерховому будинку (тепер вул. Леніна, буд.14 ), комендантом був Вагель. Була утворена Управа і поліція з місцевого населення, вона займала приміщення Дашівської районної міліції ( тепер одне з приміщень загальноосвітньої школи I-III ступенів).

   Трагічною була доля дитячого будинку , вихованцями якого були діти "ворогів народу". Дітeй евакуювали пішки, але вони чомусь повернулись самі, без учителів та вихователів назад до дитячого будинку. Дашівчани чим могли допомагали сиротам.

   Особливо страшною сторінкою  періоду окупації був розстріл єврейського населення Дaшева та села Китайгород в грудні 1941 року. Їм було обіцяно переселення, тому фашисти наказали взяти з собою на три дні харчу, документи, дорогоцінності. 12 грудня колону нещасних стариків, жінок, дітей погнали у напрямку села Кальник. Напередодні робітникам ливарного заводу німецька влада наказала викопати протитанкові рови, начебто для оборони. Там і було розстріляно 1960 громадян.
   З літа 1942 року розпочалися набори людей до Німеччини. Головних було три. З Дашівського району було відправлено понад 500 чоловік.

Згадує Втолик Лідія Мусіївна, 1927 р. н., жителька селища Дашів. Моїй сестрі Ганні було 22-а роки, ми ,як могли, переховували її, але не вберегли – її схопили. Про це дізнався її наречений Дмитро Франчук з села Россоховата. І коли на залізничній станції Фронтівка людей грузили у товарні вагони, а рахували їх по головах, він зумів підмінити Ганю у колоні, а її штовхнув за потяг. З Германії він утік, добирався пішки, збив ноги в кров. Після повернення пішов у партизани. Під час звільнення був поранений, але вступив до армії. Загинув на фронті. А ми ще довго родичались з його батьками, та й вони Ганю любили, як рідну.

. Та не скорились наші односельці...

   Дашівчани прийняли активну участь у партизанському русі, багато наших земляків були у складі 2-ї Української партизанської бригади ім.. Сталіна, були підпільниками, допомагали  патріотам харчами.

   Перші підпільні групи в Дашівському районі виникли вже в серпні 1941 року. В Дашеві теж сформувалась підпільна молодіжна група, якою керував оточенець Петро Корноухов, в її складі були учні школи Мороз Микола, Юрій Вольський, Яків Лозовий. Їм вдалося знайти шрифт дашівської рай друкарні, закопаний в печері (неподалік сучасної центральної аптеки).Підпільники видавали і розповсюджували листівки антифашистського змісту, закликали до боротьби...

Розповідає учитель історії – краєзнавець, директор музею Партизанської слави, Сметанюк Олександр Михайлович. Одним з перших партизанських загонів був загін ім.Чапаєва під командуванням легендарного Івана Калашника, комісаром був В.Зєнкін.

Обидва трагічно загинули : І. Калашник у лютому 1943 року в селі Кантелина, В.Зєнкін одразу по війні у місті Гайсин. Дії цього загону були відомі у Берліні. Окупанти поширили серед населення листівки (100 тисяч примірників), в яких говорилось: "Люди України! Допоможіть знайти або вбити Калашника. Хто виконає наш наказ, одержить 10 тисяч марок, 6га землі і промтовари за низькими цінами."

  Як відомо, безстрашний месник був убитий. Його тіло привезли до будинку поліції в Дашеві, де тривалий час йшло упізнання. Пізніше останки Калашника були захоронені в центрі селища в братській могилі.

   16 листопада 1943 року партизанський загін 2-ї Партизанської бригади здійснив напад на Дашів, розгромив жандармерію, захопив зброю.

Наближався час визволення з фашистської неволі.

  В кінці січня основну масу мешканців було виведено з Дашева в Уманському напрямку під охороною німців та власівців.

Згадує Втолік Лідія Мусіївна. Це було 19-го січня, на Хрещення. Я мела хату, ввірвались поліцаї і наказали швидко збиратися, сідати на воза і їхати – куди накажуть. Нас було семеро : батько, мама, брат Петро, сестри Ганя, Зіна, Поля та я. Гнали всіх, хто не хотів покидати домівки – убивали. Їхали ми на волах і всю дорогу я плакала, бо забулася вдома мамин подарунок – тернову хустку. Зупинились на перепочинок в Китайгороді, ми зуміли втекти в вуличку до родичів. Повернулись додому тільки через два тижні. Під ліжком я знайшла свою хустку ( в хаті все було розкидано, перевернуто), три кінці в неї було порвано, але я її залатала, в ній дівувала і заміж видавалась. Зберегла її до сьогодні. Хочу передати її до музею, адже вона свідок тих страшних днів.

                  ( Лідія Мусіївна передала хустку директору музею Партизанської слави Сметанюку Олександру Михайловичу.)

Згадує Бачило Іван Борисович, 1935 року народження. Нас гнали в колоні під охороною. Жінки і діти плакали, чоловіки мовчали, адже ми думали, що нас ведуть до Бугу топити. Зупинили колону у Христинівському районі біля села Сичівка. Частину людей розселили в Сичівці і навколишніх селах, частина потрапила у концлагер у селі Івангород. Про що є архівна довідка. Нашу сім’ю , разом з іншими дашівчанами, розмістили у дерев’яному бараці з соломою на землі. Спершу ми подумали ,що будуть палити, піднявся страшенний плач, але потім коли нам дали воду, і щось на зразок юшки – заспокоїлись. Протримали нас два тижні , а потім відпустили. Додому добирались хто як міг. Хто залишився у ближчих селах...

. Визволення Дашева відбулося з 12 по 14 березня 1944 року військами 1-го Українського фронту 40-ї армії частинами 240-ї стрілецької та 4-ї гвардійської Овруцької повітряно - десантної дивізії. Активні бойові дії вів 15 полк, яким командував підполковник М.Г.Сидоряк. На вечір 13 березня, після форсування ріки Соб, було звільнено Старий Дашів.

   Жорстокі бої точилися на території Дашева, його обстрілювали, бомбили, були жертви серед мирного населення. В братській могилі в центрі селища поховано 208 воїнів, серед них і гвардії капітан Володін, якому за подвиг при звільненні Дашева присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Біля церкви поховано 60 визволителів. Нещодавно відроджено могилу в урочищі Бакаї, де , по різним даним , загинуло біля 600 воїнів.

   З приходом радянських військ  у нашому селищі заарештовано 16 поліцаїв, проведено мобілізацію до лав армії. У надзвичайно важких умовах відбувався перехід до мирного життя. Дашівський район зазнав пограбувань окупантами на суму понад 140 млн. крб. у довоєнних цінах, понад 500 чоловік вивезено на каторжні роботи до Німеччини, тільки за офіційними данними з фронтів не повернулося 345 дашівчан, а в дійсності їх набагато більше.

   Використана література:

. Сметанюк ,О. Селище наше древнє. / О. Сметанюк./ /Радзіх,І.Ю.Крізь плин віків. – Іллінці , 2002. – С. 6 – 21.  

  Свідчення дашівчан.      
 

  

Історія Дашівської лікарні.

 В працях історика – краєзнавця Київського громадського губернатора Фундуклея за 1846 р. записані офіційні відомості про медичну службу на території сучасного Іллінецького району.

  На території Липовецького уїзду, куди входила територія сучасного Іллінецького району, було два медичних заклади: в Іллінцях в садибі графа Плятера, та в Дашівському помісті графа Потоцького, де в 1851 році організували медичний заклад, який за рік обслуговував більше 100 хворих.
   У 1851 році в медичному закладі працювали 1 лікар і помічник.
  У 1912 році на території бувшої Дашівської волості була одна лікарня, де працювали 1 лікар та 2 фельдшера. У селах Дашівської волості медичних закладів не було.
  У 1913 році Дашівська лікарня була на 10 ліжок і там працювали 1 лікар і 6 медичних працівників.
  У 1921 році в Дашеві була відкрита поліклініка, а в 1923 році відкрита Дашівська районна лікарня, аптека і в ряді сіл відкрили фельдшерсько-акушерські пункти.
  У 1941-1945 роки більшість медичних закладів були частково зруйновані, або просто закриті.
  У 1950 році Дашівська районна лікарня була розширена до 75 ліжок.
  У 1965 році, вже після ліквідації Дашівського району, в Дашівській лікарні було розгорнуто 110 ліжок.
  У 70-ті роки побудовано новий корпус поліклініки та трьохповерховий лікувальний корпус.
  З ліквідацією Кальницької туберкульозної лікарні в 1976 році в Дашівську лікарню було передано 25 ліжок, які перепрофільовано в терапевтичні. Потужність лікарні стала 140 ліжок.
  В зв’язку з не достатком коштів в районі на охорону здоров’я ліжковий фонд, а з ним і штати медичних працівників постійно скорочується починаючи з 1995 року.
   На даний час в лікарні працюють лише два відділення: терапевтичне та неврологічне, кількість ліжок загальна по лікарні 40.
  Три роки тому у приміщенні лікарні відкрито стаціонарне відділення для одиноких проживаючих громадян (будинок пристарілих) на 30 ліжок.

       Використана література:

  Коваль,В. Дашівській лікарні 150 років// Радзіх, І.Ю. Крізь плин віків / І.Ю.Радзіх.- Іллінці, 2002. – С.29-30.